Духовне багатство – це не лише інтелект, рівень знань, майстерності, досвіду, а й особливості вдачі, генетичне підгрунтя, у якому зародилися паростки художнього мислення. Сам інтелект без цього підгрунтя ніщо. І чим воно багатше, тим органічніше мислить художник у своїх творах – пошуках.
Якщо зазирнути в життєпис скульптора Богдана Романця, то можна знайти відгадку на всі найголовніші таємниці його творчої лабораторії.
Скульптор прийшов у мистецтво крізь терни. Батько не дозволяв йому малювати, бо хотів бачити сина продовжувачем власної ковальської справи в селі у Бродівщині. Але наполегливий і закоханий у мистецтво син не полишав олівця, бо виходило добре. Роботи хлопця помітила вчителька англійської мови М. Подоляк, повезла хлопця до Львова у Будинок народної творчості. А згодом славна Софія Вольницька відпросила у батька сина для навчання на підготовчих курсах. Відбулося знайомство Богдана з Левицьким, Сельським, Овсійчуком – справжніми майстрами мистецтв.
У своїй творчості Богдан Романець прагнув порвати пута стереотипності, офіціозу, псевдореалізмуі вийти на свою рідну національну духовність, довести, що власна історія та народна культура – невичерпне джерело для натхнення.
Роботи його органічні, гармонійні за формою і духом. Дуже показовою в цьому плані є скульптура “Саркофаг України”. Нічого, здавалося б, суто українського в ній нема, але якщо уважно придивитися, то в цій фігурі можна побачити всю трагічну долю України – від прадавніх жорстоких часів до чорнобильської трагедії. Скульптура промовляє кожною своєю деталлю – і не декларативною, не прозовою, а мовою символів справжнього мистецтва, мовою поетичного епосу. Тим і вражає, вражає глибоко. Вдивляєшся в скульптуру, в її форми і душу огортає почуття трагічно-болісне, містичне. Здається, ось-ось тобі відкриється якась таємниця буття, таємниця того великого Будівничого, що дав людям відчуття і щастя, і горя.
Отже, цю річ можна вважати справді цікавою художньою знахідкою. Вона має посісти достойне місце в Україні як пам’ятка епохи, як досконале відображення української долі.
До сьогоднішнього дня художник прийшов з гідним доробком. Не зра-див син добрих надій великої родини. Митець у постійному пошуку нових тем, сюжетів.
З дитинства мама і тато вчать мене робити хороші, добрі справи. Ці вчинки повинні приносити користь не тільки мені, а й іншим теж. Я думаю, що більшість моїх вчинків - корисні. Наприклад, вранці я роблю чай, а після сніданку мию посуд. Але зустрічаються серед моїх вчинків і особливі речі. Одного разу я зустрів навпроти супермаркету маленьку дівчинку років п'яти . Вона стояла біля пішохідного переходу і плакала. Я запитала її, в чому справа. Вона відповіла, що хоче додому, але боїться перейти дорогу. Я здивувалася, чому вона одна. Виявилося, що вона втратила маму у великому магазині .Я вирішила , що мама повинна бути всередині супермаркету. Дівчинка хотіла бігти додому, вона сказала, що живе десь в будинках через дорогу. Вона чомусь думала, що вдома знайде маму. Але вона не знала своєї адреси! Я повела її назад в магазин і хотіла попросити охоронця до Але тільки ми зайшли, як до нас підбігла жінка. Виявляється, весь цей час вона шукала дочку в «лабіринті» супермаркету. Вона дуже мені дякувала .Я подумала : добре, що я не пройшла повз цієї дівчинки, коли вона збиралася переходити дорогу.Так мені вдалося зробити по-справжньому хороший вчинок.
Духовне багатство – це не лише інтелект, рівень знань, майстерності, досвіду, а й особливості вдачі, генетичне підгрунтя, у якому зародилися паростки художнього мислення. Сам інтелект без цього підгрунтя ніщо. І чим воно багатше, тим органічніше мислить художник у своїх творах – пошуках.
Якщо зазирнути в життєпис скульптора Богдана Романця, то можна знайти відгадку на всі найголовніші таємниці його творчої лабораторії.
Скульптор прийшов у мистецтво крізь терни. Батько не дозволяв йому малювати, бо хотів бачити сина продовжувачем власної ковальської справи в селі у Бродівщині. Але наполегливий і закоханий у мистецтво син не полишав олівця, бо виходило добре. Роботи хлопця помітила вчителька англійської мови М. Подоляк, повезла хлопця до Львова у Будинок народної творчості. А згодом славна Софія Вольницька відпросила у батька сина для навчання на підготовчих курсах. Відбулося знайомство Богдана з Левицьким, Сельським, Овсійчуком – справжніми майстрами мистецтв.
У своїй творчості Богдан Романець прагнув порвати пута стереотипності, офіціозу, псевдореалізмуі вийти на свою рідну національну духовність, довести, що власна історія та народна культура – невичерпне джерело для натхнення.
Роботи його органічні, гармонійні за формою і духом. Дуже показовою в цьому плані є скульптура “Саркофаг України”. Нічого, здавалося б, суто українського в ній нема, але якщо уважно придивитися, то в цій фігурі можна побачити всю трагічну долю України – від прадавніх жорстоких часів до чорнобильської трагедії. Скульптура промовляє кожною своєю деталлю – і не декларативною, не прозовою, а мовою символів справжнього мистецтва, мовою поетичного епосу. Тим і вражає, вражає глибоко. Вдивляєшся в скульптуру, в її форми і душу огортає почуття трагічно-болісне, містичне. Здається, ось-ось тобі відкриється якась таємниця буття, таємниця того великого Будівничого, що дав людям відчуття і щастя, і горя.
Отже, цю річ можна вважати справді цікавою художньою знахідкою. Вона має посісти достойне місце в Україні як пам’ятка епохи, як досконале відображення української долі.
До сьогоднішнього дня художник прийшов з гідним доробком. Не зра-див син добрих надій великої родини. Митець у постійному пошуку нових тем, сюжетів.
З дитинства мама і тато вчать мене робити хороші, добрі справи. Ці вчинки повинні приносити користь не тільки мені, а й іншим теж. Я думаю, що більшість моїх вчинків - корисні. Наприклад, вранці я роблю чай, а після сніданку мию посуд. Але зустрічаються серед моїх вчинків і особливі речі. Одного разу я зустрів навпроти супермаркету маленьку дівчинку років п'яти . Вона стояла біля пішохідного переходу і плакала. Я запитала її, в чому справа. Вона відповіла, що хоче додому, але боїться перейти дорогу. Я здивувалася, чому вона одна. Виявилося, що вона втратила маму у великому магазині .Я вирішила , що мама повинна бути всередині супермаркету. Дівчинка хотіла бігти додому, вона сказала, що живе десь в будинках через дорогу. Вона чомусь думала, що вдома знайде маму. Але вона не знала своєї адреси! Я повела її назад в магазин і хотіла попросити охоронця до Але тільки ми зайшли, як до нас підбігла жінка. Виявляється, весь цей час вона шукала дочку в «лабіринті» супермаркету. Вона дуже мені дякувала .Я подумала : добре, що я не пройшла повз цієї дівчинки, коли вона збиралася переходити дорогу.Так мені вдалося зробити по-справжньому хороший вчинок.