Багато століть тому, людина цілком залежала від природи. Вона була безпорадною перед сильною зливою, пожежами лісів, виверженнями вулканів…
Але вона жила в єдності з природою. Вона була вдячною за їжу, що давав оточуючий світ, та за придатні умови для існування. Людина була чутливіша для природних ритмів, адже їй це допомагало вижити та пристосуватися до можливих природних змін.
Сьогодні здається, що людина нарешті перестала залежати від природі. Ми починаємо вірити в ілюзію, що нібито ми самі по собі, окремо від неї, що ми підкорили її, поставили собі на службу. Цьому здебільшого сприяє технічний прогрес. Ми навчилися створювати геніальні механізми, модифікувати їжу з незрозуміло чого, ми влізли навіть у ДНК людини та програмуємо її генетичний код, ми навчилися створювати дітей «під заказ» - з пробірки. Та чи це дає нам привід для гордості?
Насправді ми залишилися на рівні доісторичних людей, з однією різницею, що майже остаточно втратили зв'язок з природою. Ми також безпорадні перед обличчям стихійних лих. Проти цунамі, потужних землетрусів або торнадо безсилі усі наші наукові розробки. Ми в змозі лише приблизно передбачити час катастрофи, але не знешкодити її. Вулкани, що вивергаються й сьогодні,і також не питають для цього дозволу. А ми тільки й встигаємо евакуювати наступну порцію жителів небезпечних регіонів.
Можливо, пора забути про свою надуману велич, відволіктися від своїх новомодних гаджетів та повернутися обличчям до Землі, природи та нарешті усвідомити, що ми є одним цілим. Ми пов’язані глибше, ніж можемо собі уявити. Ми маємо шанувати її, берегти та любити. Можливо тоді, і самі нарешті зможемо еволюціонувати як вид.
Писати про жінку завжди складно. Складно через те, що маєш сумнів, а чи можна взагалі збагнути жінку в її все вимірності і чим власне вимірюється жінка — красою, добротою, щирістю, а може, пристрастю? Жінкою охоплюється все — від найменших дрібниць до найтонших нюансів.
Писати про жінку завжди цікаво. Це як пізнання непізнаного, подорож у невідоме, долання нездоланного, пошук неіснуючого.Цікаво міркувати про жінку в її різнобічності, розуміючи при цьому, що всі міркування не більш, як припущення. Бо як осмислити розумом надприродну силу материнської любові, яка тримає синівську долю в таких міцних обіймах, що, здається, через них не має доторку ніякому злу і кривді? А жінка-кохана?! Це взагалі таїна за сімома печатками — в її любові і шаленості, гніві і радості, жертвуванні і вимогливості, категоричності і лояльності — і все, як у перший раз, на найвищому накалі почуттів!
Мабуть, кожен помічав характерну ознаку часу — усі тільки те і роблять, що говорять про численні проблеми: «їсти нічого, купити нема за що, в гаманці порожньо, взагалі — важко, важко, важко...». А мені спадають на думку слова нашого великого співвітчизника Миколи Костянтиновича Реріха: «Коли у долі важко, тоді звертаються до жінки. Коли більше не допомагають розрахунки та обчислення, коли ворожнеча та взаємне руйнування сягають межі, тоді приходять до жінки. Коли злі сили беруть гору, тоді кличуть жінку». Астрологи сьогодні свідчать, що Земля вступає в еру Великої жіночності. Жінка повинна сама піднятися духовно, щоб повести за собою. Одвічно стоять поряд слова: жінка-мати, жінка-сестра, жінка-дружина, розрадниця, кохана, єдина ... Саме вона має завжди і в усьому подавати приклад моральності, добра, вірності, терпіння, любові. Любові до Батьківщини, любові до оточуючих, любові до рідних. Бо саме в любові сила людини. Хоч там що, наше життя прекрасне, бо саме життя — це вже чудо. Недарма геніальний Моцарт свого часу сказав: «Життя — це завжди посмішка, навіть коли по обличчю течуть сльози».
І кому ж як не жінці нести в наше життя цей божественний вогонь любові — щодня, щомиті і в усьому.
Багато століть тому, людина цілком залежала від природи. Вона була безпорадною перед сильною зливою, пожежами лісів, виверженнями вулканів…
Але вона жила в єдності з природою. Вона була вдячною за їжу, що давав оточуючий світ, та за придатні умови для існування. Людина була чутливіша для природних ритмів, адже їй це допомагало вижити та пристосуватися до можливих природних змін.
Сьогодні здається, що людина нарешті перестала залежати від природі. Ми починаємо вірити в ілюзію, що нібито ми самі по собі, окремо від неї, що ми підкорили її, поставили собі на службу. Цьому здебільшого сприяє технічний прогрес. Ми навчилися створювати геніальні механізми, модифікувати їжу з незрозуміло чого, ми влізли навіть у ДНК людини та програмуємо її генетичний код, ми навчилися створювати дітей «під заказ» - з пробірки. Та чи це дає нам привід для гордості?
Насправді ми залишилися на рівні доісторичних людей, з однією різницею, що майже остаточно втратили зв'язок з природою. Ми також безпорадні перед обличчям стихійних лих. Проти цунамі, потужних землетрусів або торнадо безсилі усі наші наукові розробки. Ми в змозі лише приблизно передбачити час катастрофи, але не знешкодити її. Вулкани, що вивергаються й сьогодні,і також не питають для цього дозволу. А ми тільки й встигаємо евакуювати наступну порцію жителів небезпечних регіонів.
Можливо, пора забути про свою надуману велич, відволіктися від своїх новомодних гаджетів та повернутися обличчям до Землі, природи та нарешті усвідомити, що ми є одним цілим. Ми пов’язані глибше, ніж можемо собі уявити. Ми маємо шанувати її, берегти та любити. Можливо тоді, і самі нарешті зможемо еволюціонувати як вид.
Писати про жінку завжди цікаво. Це як пізнання непізнаного, подорож у невідоме, долання нездоланного, пошук неіснуючого.Цікаво міркувати про жінку в її різнобічності, розуміючи при цьому, що всі міркування не більш, як припущення. Бо як осмислити розумом надприродну силу материнської любові, яка тримає синівську долю в таких міцних обіймах, що, здається, через них не має доторку ніякому злу і кривді? А жінка-кохана?! Це взагалі таїна за сімома печатками — в її любові і шаленості, гніві і радості, жертвуванні і вимогливості, категоричності і лояльності — і все, як у перший раз, на найвищому накалі почуттів!
Мабуть, кожен помічав характерну ознаку часу — усі тільки те і роблять, що говорять про численні проблеми: «їсти нічого, купити нема за що, в гаманці порожньо, взагалі — важко, важко, важко...». А мені спадають на думку слова нашого великого співвітчизника Миколи Костянтиновича Реріха: «Коли у долі важко, тоді звертаються до жінки. Коли більше не допомагають розрахунки та обчислення, коли ворожнеча та взаємне руйнування сягають межі, тоді приходять до жінки. Коли злі сили беруть гору, тоді кличуть жінку».
Астрологи сьогодні свідчать, що Земля вступає в еру Великої жіночності. Жінка повинна сама піднятися духовно, щоб повести за собою. Одвічно стоять поряд слова: жінка-мати, жінка-сестра, жінка-дружина, розрадниця, кохана, єдина ... Саме вона має завжди і в усьому подавати приклад моральності, добра, вірності, терпіння, любові. Любові до Батьківщини, любові до оточуючих, любові до рідних. Бо саме в любові сила людини. Хоч там що, наше життя прекрасне, бо саме життя — це вже чудо. Недарма геніальний Моцарт свого часу сказав: «Життя — це завжди посмішка, навіть коли по обличчю течуть сльози».
І кому ж як не жінці нести в наше життя цей божественний вогонь любові — щодня, щомиті і в усьому.