Життя вимагає від нас вчинків. Без них неможливо розвиватись, рухатись до мети, самовдосконалюватись та перемагати. Але тут постає питання, якими саме вчинками ми намагаємося забезпечити свої поставлені цілі? Чи завжди вони є виправданими? Є такий гарний вислів «Переможців не судять». Справді, переможці постають перед іншими героями, що змогли зробити те, на що інші не наважувались. Але, на мою думку, ця позиція має зворотню сторону.
Дуже часто у боротьбі за перемогу, навіть під якимись , наприклад, визвольницькими гаслами, людина ризикує «загратися» в героя, ставлячи своє життя та долі оточуючих під загрозу. У ім’я благородних ідей та переконань Тарас Бульба з повісті Гоголя вбиває свого сина. Хіба він герой-патріот? Як а мене, ні, він нещасна людина з трагічною долею.
Часто найстрашніші вчинки люди творять, прикриваючись благими гаслами. Ні в якому разі не слід забувати, що найголовніше у житті – залишатися людиною. Ми не називаємо героями солдатів німецької армії, з якими воювали наші діди у Другій Світовій війні, та навіть серед них – серед ворогів-окупантів – були такі, що таємно годували наших жінок та дітей, не даючи їм вмерти від голоду. Ніхто не може вважатися героєм, якщо на його совісті є хоча б одна зламана доля або життя. Обставини життя часто змушують поступитися своїми інтересами та навіть у цю скрутну мить треба пам’ятати, що людяність має залишатися найвищою цінністю. ЇЇ складові – мужність, благородство та честь – роблять людину героєм в очах інших, навіть якщо вона фактично є переможеною стороною.
Козакові і смерть, і рани не дивина. якби він довго оплакував загиблих друзів та панькався з кожним слідом шаблі на власнім тілі, то вік не мав би часу не те що бити ворога, а навіть з’їсти та заспівати пісні. подужчав вітер, і веслярі, поклавши весла в чайки, взялись похмуро до сухарів та риби. орендарен-ко віддав стерно сусідові, ще кремезному, хоча й підтоптаному, діду щириці й гукнув, аби усі почули: — а що, панове молодці, поопускали вуса, мов ті соми на березі? ! злякались турків? — шкода хлопців…— це тільки перший бій. і перші втрати… — мовив отаман журно. — ніхто не знає, хто з нас повернеться й побачить неньку січ… але хіба нам вперше дивитися кощавій в хижі очі й орати синє море? ! — підвищив голос, немов підтяг струну.— хай бусурмани журяться, ждучи страшної помсти…— схопила б їх запупиця! — додав щириця. невдовзі, дивлячись то вдалину, то на вітрила, січовикипомітили тривожні зміни. мов білогриві коні, по морю бігли хвилі, сховалося у сірім мреві сонце, і вітер дужче й дужче зривав зі щогл полотнища.— тимоше, буря буде,— сказав непран отаманові.— то турки дмуть з очакова, щоб поспішали ми до султана в гості…— чи до шайтана в зуби.— у нього й так завізно. поки розмістить бусурманів, посланих сьогодні в пекло, то ми босфор пливли останніми. попереду, неначе біла хмара, розкинувши широко крила, летіло біля трьохсот вітрильників. такої сили чайок ще не виходило в козацьке чорне море. добряче, видно, розмахнувся тарас трясило на варшаву, коли послав такий удар стамбулу. це хвилювало непрану душу, тішило, що рідний край зведеться і скине пута. він милувався нестримним бігом чайок, невпинним плеском весел, глухим бринінням снасті, що в ньому ледь уловлювався суворий голос думи, ще не народженої, ніким ніде не співаної, але вже існуючої, неначе воля, якої жде вкраїна і за яку вони прорвалися на цей безмежний простір.на море швидко й густо лягала чорна ніч. із байдака хмельницького передали всім чайкам: не зупинятись на ніч, не відставати, а йти щосили до босфору. неначе привиди, човни щезали в темряві, у гулі й свисті вітру… ставало смутно від самоти, від мороку, від шурхоту вже ледве видних хвиль. нарешті все покрила важка пітьма. ні місяця, ні зір у небі, ні вогника у всьому світі. байдак і темрява. навальний дужий вітер і стугін моря, схожий на… ні, він ні з чим не схожий, цей голос моря, йому немає рівних! розкотистий, величний, моторошний, він ошелешує того, хто вперше почує бурю, й проймає душу холодом тому, хто вже раніше спробував нічного ґерцю з морем. вода кипить, розгойдується, неначе тісно їй у величезній чаші, неначе хтось, іще могутніший і невблаганніший, безжально тисне, гонить її у невість із берегів, межи яких їй так спокійно й зручно. розбурхана, до дна стривожена, вона сліпа й нещадна в своєму жасі й натиску, в своїй безмежній силі.
Життя вимагає від нас вчинків. Без них неможливо розвиватись, рухатись до мети, самовдосконалюватись та перемагати. Але тут постає питання, якими саме вчинками ми намагаємося забезпечити свої поставлені цілі? Чи завжди вони є виправданими? Є такий гарний вислів «Переможців не судять». Справді, переможці постають перед іншими героями, що змогли зробити те, на що інші не наважувались. Але, на мою думку, ця позиція має зворотню сторону.
Дуже часто у боротьбі за перемогу, навіть під якимись , наприклад, визвольницькими гаслами, людина ризикує «загратися» в героя, ставлячи своє життя та долі оточуючих під загрозу. У ім’я благородних ідей та переконань Тарас Бульба з повісті Гоголя вбиває свого сина. Хіба він герой-патріот? Як а мене, ні, він нещасна людина з трагічною долею.
Часто найстрашніші вчинки люди творять, прикриваючись благими гаслами. Ні в якому разі не слід забувати, що найголовніше у житті – залишатися людиною. Ми не називаємо героями солдатів німецької армії, з якими воювали наші діди у Другій Світовій війні, та навіть серед них – серед ворогів-окупантів – були такі, що таємно годували наших жінок та дітей, не даючи їм вмерти від голоду. Ніхто не може вважатися героєм, якщо на його совісті є хоча б одна зламана доля або життя. Обставини життя часто змушують поступитися своїми інтересами та навіть у цю скрутну мить треба пам’ятати, що людяність має залишатися найвищою цінністю. ЇЇ складові – мужність, благородство та честь – роблять людину героєм в очах інших, навіть якщо вона фактично є переможеною стороною.