Комами виділяється діеприкметниковий зворот, що стоїть перед ним словом (окремі розділові знаки опущено), у реченні. А Де-не-де стриміли уламки устромлених у землю козацьких сти .

Б Копита відбивали чіткий ритм і роздратований тим ритмом ви прискорював біг.

В Коло хлопців лежала купка повирізуваних з бузини пищиків і

Г Набиралися солодкого соку химерно поскручувані дині.

Д Хлопчина був білявий, cipoокий, з підстриженим на оселедець.

надо ​

Я дуже люблю серію книжок про Гаррі Поттера відомої англійської письменниці Дж. К. РолінгХоґвартсі. Прочитав всі сім книжок і подивився всі фільми, що було знято за цими книжками. Але найулюбленішою книжкою серії так і залишилася перша - "Гаррі Поттер та філософський камінь".
Саме з цієї книжки починаються пригоди Гаррі Поттера - хлопчика-чаклуна. Він сирота, бо його батьків вбив злий чаклун Волдеморт. Живе Гаррі в сім'ї Дурслі - з тіткою, його чоловіком та сином. Дурслі пишаються своєю "нормальністю", і ненавидять все, що не є на їхній погляд "нормальним", у тому числі і Гаррі. Як потім узнав Гаррі, Дурслі - маґли, тобто люди без магічних здібностей. Але ж Гаррі - чаклун і має вчитися у школі чарів та чаклунства - Гоґвортсі. 
Саме у Гоґвортсі відбувається більша частина подій, описаних у книзі. На шляху до школи Гаррі знайомиться з Роном Візлі і Герміоною Ґрейнджер, які потім стануть його найкращими друзями, і вперше свариться з Драко Мелжоєм, який стане його ворогом. Діти вчаться, розважаються, розгадують таємниці, попадають у халепи. На друзів чекають небезпечні пригоди, але вони долають всі перешкоди завдяки своїй дружбі. 
На мій погляд, перша книга серії про Гаррі Поттера є фентезійною, але дуже близька до казки. В інших книгах серії, особливо трьох останніх, від казки не остається майже нічого. А ось перша книга запам'ятовується як світла казка про дружбу та взаємодо

Кожен із нас повинен знати історію свого народу, своєї держави. Освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного немає нового, без колишнього немає теперішнього. Для народу його історія – це не просто минуле, це його душа. Хто з нас, не знаючи історії, зможе пояснити, чому українці так шанують землю, а працю на ній називають священною; чому вінок і писанка мають таке глибоке символічне значення для нашої культури; чому наша мова послуговується літерою «ї», якої немає в жодній іншій мові світу? Той, хто не знає національної історії, ніколи не зможе зрозуміти свого народу й діяти на його благо.Майбутнє. В цьому слові є своя неприхована таємничість. Кожен із нас проживає своє життя так, як вважає за потрібне, але все ж таки усвідомлює – без минулого немає майбутнього. А що ж для нас є минулим? Славне буття наших пращурів, закрита і понівечена наша історія за часів радянської влади чи, може, не така вже далека історія нашої незалежної держави? Що з цього ми маємо пам’ятати і чи мусимо?

Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати. 

Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».

Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.

Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.