Привіт.Хоча ти зараз коло мене в кімнаті,читаєш книжку,я пишу тобі листа,ніби ти на відстані від мене.Насправді так...я не маю часу з тобою поговорити,а коли й маю,ти зайнята.Ти моя сестра,ялеми не дуже схожі. Пам*ятаєш,як ми сиділи в літку у саду,і уявляли себе принцесами,поки ці думки не розвіє мамин клик,який не можна було зрівняти з будь-яким іншим. ...ми були такі малі... .Пам*ятаєш,як ми грілись під теплим дощем,який грався з нами,поки його не злякає суворий вигляд бабусі,яка сварилась,бо переживала,щоб ми не захворіли,а коли ми хворіли,то хворіли одночасно,бо разом встрявали в проблеми.
Беркутів почалася з однієї делікатної деталі: права власності на землю. За (не)написаним сюжетом підписав одного дня князь Данило (Галицький) указ: дарую боярину Тугару Вовку землі Тухольщини в українських Карпатах — і понеслось.
Вже тоді у XIII столітті існував такий собі квазіринок землі і для князя у цьому випадку працював принцип «чия держава, того і землі». Земельного кадастру, свідоцтв на право власності та подібних юридичних речей тоді ще не існувало. «Заслужив в мене боярин, чому б не подарувати йому трохи землі?», — десь так приблизно подумав князь і підписав відповідний документ.
Воля глави держави тоді — безумовний закон. Ніхто з його «адміністрації» не збирався з’ясувати, хто давним давно вже володіє цією територією. Формально все просто: в кого документ, той і правий. Так частина державної землі стала приватною, але питання: де була лінія розмежування між державною власністю князя і муніципальною владою громади села Тухля?
Приїздить зарозумілий боярин тепер на свої землі і з’ясовує, що на практиці все трохи інакше: громада Тухлі нічого про це не знає та не збирається підкорятися його волі. Місцеві продовжують випасати овець, ходити на полювання та жити вільним життям як і раніше.
Объяснение:
Беркутів почалася з однієї делікатної деталі: права власності на землю. За (не)написаним сюжетом підписав одного дня князь Данило (Галицький) указ: дарую боярину Тугару Вовку землі Тухольщини в українських Карпатах — і понеслось.
Вже тоді у XIII столітті існував такий собі квазіринок землі і для князя у цьому випадку працював принцип «чия держава, того і землі». Земельного кадастру, свідоцтв на право власності та подібних юридичних речей тоді ще не існувало. «Заслужив в мене боярин, чому б не подарувати йому трохи землі?», — десь так приблизно подумав князь і підписав відповідний документ.
Воля глави держави тоді — безумовний закон. Ніхто з його «адміністрації» не збирався з’ясувати, хто давним давно вже володіє цією територією. Формально все просто: в кого документ, той і правий. Так частина державної землі стала приватною, але питання: де була лінія розмежування між державною власністю князя і муніципальною владою громади села Тухля?
Приїздить зарозумілий боярин тепер на свої землі і з’ясовує, що на практиці все трохи інакше: громада Тухлі нічого про це не знає та не збирається підкорятися його волі. Місцеві продовжують випасати овець, ходити на полювання та жити вільним життям як і раніше.