Домашнє завдання: перепишіть, знімаючи риску та розкриваючи дужки. Поставте розділові знаки.
(У, В) росах (в, у) громах (у,в) з(и,е)лених буйнощах л(е,и)вад народився ранок. (В/У)весь край світився могутніми соняшниками що розв(е,и)рталися своїми тугими коронами для цвіту. Їхнє вбра(н,нн)я було густим пишним. Жовто/гаряче пряд(и,е)во на тлі темно/зеленого лис(тт,т)я вб(е,и)рало очі. З(и,е)мля ніби прагнула виявити най/більшу щедрість порадувати людей усім най/кращим що тільки може їм дати. Яка краса так і рвалося з вуст.
Л(и,е)вади вабили яскраво/зеленою прохолодою бл(е,и)щали ставки ро(с,з)кинули пишні шатра верби. Біля ставка біліла калина. Важкі кетяги квітів звисали до самої води змагалися в красі у тихій задумі губили п(и,е)люстки й перешіптувалися з вітром.

Добридень, моя люба матусенько!
Як твої справи? Чому тобі довелося затриматися? Ми вже скучили за тобою! Але ти не турбуйся, мамочко, у нас дома все гаразд. Я допомагаю татові: і прибираю, і мию посуд, і навіть готую їсти. У школі теж усе гаразд. Оцінки в мене гарні - і з англійської, і з математики, і з української. Зі світової літератури ми зараз вивчаємо казку Ганса Крістіана Андерсена «Дикі лебеді». Але ми з тобою читали її влітку, тому тепер я читаю інші казки цього чудового казкаря.
Дорога матусю, до побачення! Будь ласка, приїжджай швидше!
Твоя Оксанка (Твій Петрик).

Кожен із нас повинен знати історію свого народу, своєї держави. Освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного немає нового, без колишнього немає теперішнього. Для народу його історія – це не просто минуле, це його душа. Хто з нас, не знаючи історії, зможе пояснити, чому українці так шанують землю, а працю на ній називають священною; чому вінок і писанка мають таке глибоке символічне значення для нашої культури; чому наша мова послуговується літерою «ї», якої немає в жодній іншій мові світу? Той, хто не знає національної історії, ніколи не зможе зрозуміти свого народу й діяти на його благо.Майбутнє. В цьому слові є своя неприхована таємничість. Кожен із нас проживає своє життя так, як вважає за потрібне, але все ж таки усвідомлює – без минулого немає майбутнього. А що ж для нас є минулим? Славне буття наших пращурів, закрита і понівечена наша історія за часів радянської влади чи, може, не така вже далека історія нашої незалежної держави? Що з цього ми маємо пам’ятати і чи мусимо?

Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати. 

Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».

Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.

Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.