Знаєте, а я ж не сама на танці захотіла. Мене мама записала. Вона вважає, що я замало рухаюся. Пхе, хай радіє, що я навідміну від однокласників книжки читаю, а не в телефоні зависаю. Але зараз ми не про це.
Отже, записали мене. Я спочатку протестувала. Одного разу й мовчанку(байкот) влаштовувала - нічого не до Промайнув рік, настав сьомий клас... Важко стало - уроків багато, а часу обмаль! Вирішили батьки, що досить з мене фізичної активності.
Я обурилась й кажу: "Дірку від бублика вам, а не мою відмову від танців!" А мати на це й нерозізлилася, тільки дивна така посмішка обличчя ковзнула, загадкова... Ну й вона далі дозволила ходити. А потім я вже й жити без танців не змогла. І на виступи їздила, і так вдома, і як гості прийдуть - завжди отримувала похвали.
Ось воно як дивно буває. Не хочеш, не хочеш, а потім, як полюбиш!
Якось несподівано і крадькома прийшла у наше село зима. Білосніжна володарка зачарувала сад, гай, ліс, поле. Від її подиху все навколо вкрилось інеєм. Зима, напевне, притомилась. Сипала снігом, сипала — а решту витрусила під лісом. Коли я йшла дорогою до школи, навіть здивувалась: звідки ці горбики? І копиць ніби тут не було, і місцевість рівнинна. Піду гляну на поле. Там вже мала де розгулятись зима. Та диво. Скраю від дороги в окремих місцях видно чорні залисини. Ніби хтось акуратно підмітав сніг. А в селі виглядає все по-іншому. Хати зіщулились під снігом, ніби старенькі діди попахкують димом. На парканах шапочки снігу. Протоптані доріжки розповідають, куди попрямували господарі. Село взимку не гамірне, а поважне і спокійне. Лише собаки дратуються, чому так тихо, і гавкають голосно так, що інколи заснути важко. Я люблю своє зимове село. Як би ти не придивлявся і запам'ятовував кожен куточок, наступного дня зима обов'язково щось підмалює інакше.
Знаєте, а я ж не сама на танці захотіла. Мене мама записала. Вона вважає, що я замало рухаюся. Пхе, хай радіє, що я навідміну від однокласників книжки читаю, а не в телефоні зависаю. Але зараз ми не про це.
Отже, записали мене. Я спочатку протестувала. Одного разу й мовчанку(байкот) влаштовувала - нічого не до Промайнув рік, настав сьомий клас... Важко стало - уроків багато, а часу обмаль! Вирішили батьки, що досить з мене фізичної активності.
Я обурилась й кажу: "Дірку від бублика вам, а не мою відмову від танців!" А мати на це й нерозізлилася, тільки дивна така посмішка обличчя ковзнула, загадкова... Ну й вона далі дозволила ходити. А потім я вже й жити без танців не змогла. І на виступи їздила, і так вдома, і як гості прийдуть - завжди отримувала похвали.
Ось воно як дивно буває. Не хочеш, не хочеш, а потім, як полюбиш!
Піду гляну на поле. Там вже мала де розгулятись зима. Та диво. Скраю від дороги в окремих місцях видно чорні залисини. Ніби хтось акуратно підмітав сніг.
А в селі виглядає все по-іншому. Хати зіщулились під снігом, ніби старенькі діди попахкують димом. На парканах шапочки снігу. Протоптані доріжки розповідають, куди попрямували господарі. Село взимку не гамірне, а поважне і спокійне. Лише собаки дратуються, чому так тихо, і гавкають голосно так, що інколи заснути важко.
Я люблю своє зимове село. Як би ти не придивлявся і запам'ятовував кожен куточок, наступного дня зима обов'язково щось підмалює інакше.