Я колись його читала му,це він У старого батька Орла був син одинак і звали його Орлик. Виросло вже те Орля, у пір’я вбралося, прийшов час на власний хліб переходити. От батько йому і каже:— Сину, летимо в поле за їжею. Я навчу тебе самостійності. Ти повинен уміти сам себе годувати.— Не голодний я, тату, — мовило Орля. — Та й те поле таке порожнє, чи водиться там щось путнє?Засумував батько, та виду не подав. Мудрим був, вирішив зачекати слушної нагоди, аби дати синові урок. Тому здійнявся і полетів сам.Як раптом до Орлика підповз степовий Вовк.— Добридень, — привітався він солоденьким голосом і, аби той не бачив, злизав слиньки.— Ти хто такий, — витріщився на нього птах, — що від тебе так тхне?— Я житель степів, одинокий вовк, — сказав і якомога ніжніше клацнув зубами. Йому дуже вже не хотілося полохати молодої пахучої птиці.— А чому такий смердючий? — скривилося Орля.— Бо багато рухаюся, на здобич полюю. Не дарма ж кажуть, що вовка ноги годують, а птаха крила!— Як це? — роззявив дзьоба Орлик.— Дуже просто. Ти даєш мені одну пір’їну зі свого крила, а я тобі взамін якийсь харч. Ось так твої крила можуть тебе годувати.— Цікаво, — розплився у задумливій усмішці молодий Орел. — А батько мені такого не казав.— Та що там твій батько тямить? Він уже старий, щоб літати в ногу з часом.— Гаразд, — не довго думаючи, погодилося Орля, бо в животі давно бурчало й вельми хотілося їсти. — Пір’їна, так пір’їна! Тільки ти мені спершу їжу принеси, а я тоді тобі пір’їну дам, а то раптом ще обдуриш… Знаю я вас, вовків.— Не хвилюйся. Я даю слово, і дотримаюся його, — сказав хижак і помчав у бік поля.Так була укладена таємна угода між старим хитрим Вовком та молодим лінивим Орлом. Тепер щодня, в обідню пору зустрічалися вони на верхівці невисокої гори й обмінювалися гостинцями. Вовк приносив свіжу їжу, а Орля йому за це давало пір’їну.Минуло літо. Настала осінь. Повіяли холодні вітри, стали йти проливні дощі. Зголодніло, змерзло Орля, сіло дожидати Вовка. А його цього дня все не було та не було. І геть увечері, коли почали на горизонті з’являтися перші сутінки, а в орлиних очах темрява від невимовного голоду, прийшов Вовк.— А тепер я тебе з’їм, — сказав він і голосно клацнув зубами.Орля стало втікати, махати крилами, але так і не здійнялося в небо, бо було голим, а птахи без пір’я, як відомо, не літають. Довго відбивався птах від хижого звіра, але так і не зміг його перемогти. Знепритомнів і впав на землю. Схопив його Вовк і поволік до своєї нори, аби вовченят малих почастувати.Летів тією місциною батько Орлика. Бачить, Вовк когось волочить. Не впізнав він свого сина в хижих зубах, бо ж той був геть обскубаним, пролетів повз. Але потім передумав і вирішив урятувати пташину. Повернувся та стрімголов кинувся на Вовка і став клювати його в голову. Робив він це так затято і з такою силою, що той здався і випустив здобич із пащі.Орля розплющило очі й побачило батька. Тільки тепер воно зрозуміло, якою цінністю для нього є навіть одна, бодай найменша орлина пір’їна. Звелося на лапки й мовчки пошкандибало до свого гнізда — пір’я відрощувати, щоб згодом разом із батьком у степ за харчами полетіти.
У старого батька Орла був син одинак і звали його Орлик. Виросло вже те Орля, у пір’я вбралося, прийшов час на власний хліб переходити. От батько йому і каже:— Сину, летимо в поле за їжею. Я навчу тебе самостійності. Ти повинен уміти сам себе годувати.— Не голодний я, тату, — мовило Орля. — Та й те поле таке порожнє, чи водиться там щось путнє?Засумував батько, та виду не подав. Мудрим був, вирішив зачекати слушної нагоди, аби дати синові урок. Тому здійнявся і полетів сам.Як раптом до Орлика підповз степовий Вовк.— Добридень, — привітався він солоденьким голосом і, аби той не бачив, злизав слиньки.— Ти хто такий, — витріщився на нього птах, — що від тебе так тхне?— Я житель степів, одинокий вовк, — сказав і якомога ніжніше клацнув зубами. Йому дуже вже не хотілося полохати молодої пахучої птиці.— А чому такий смердючий? — скривилося Орля.— Бо багато рухаюся, на здобич полюю. Не дарма ж кажуть, що вовка ноги годують, а птаха крила!— Як це? — роззявив дзьоба Орлик.— Дуже просто. Ти даєш мені одну пір’їну зі свого крила, а я тобі взамін якийсь харч. Ось так твої крила можуть тебе годувати.— Цікаво, — розплився у задумливій усмішці молодий Орел. — А батько мені такого не казав.— Та що там твій батько тямить? Він уже старий, щоб літати в ногу з часом.— Гаразд, — не довго думаючи, погодилося Орля, бо в животі давно бурчало й вельми хотілося їсти. — Пір’їна, так пір’їна! Тільки ти мені спершу їжу принеси, а я тоді тобі пір’їну дам, а то раптом ще обдуриш… Знаю я вас, вовків.— Не хвилюйся. Я даю слово, і дотримаюся його, — сказав хижак і помчав у бік поля.Так була укладена таємна угода між старим хитрим Вовком та молодим лінивим Орлом. Тепер щодня, в обідню пору зустрічалися вони на верхівці невисокої гори й обмінювалися гостинцями. Вовк приносив свіжу їжу, а Орля йому за це давало пір’їну.Минуло літо. Настала осінь. Повіяли холодні вітри, стали йти проливні дощі. Зголодніло, змерзло Орля, сіло дожидати Вовка. А його цього дня все не було та не було. І геть увечері, коли почали на горизонті з’являтися перші сутінки, а в орлиних очах темрява від невимовного голоду, прийшов Вовк.— А тепер я тебе з’їм, — сказав він і голосно клацнув зубами.Орля стало втікати, махати крилами, але так і не здійнялося в небо, бо було голим, а птахи без пір’я, як відомо, не літають. Довго відбивався птах від хижого звіра, але так і не зміг його перемогти. Знепритомнів і впав на землю. Схопив його Вовк і поволік до своєї нори, аби вовченят малих почастувати.Летів тією місциною батько Орлика. Бачить, Вовк когось волочить. Не впізнав він свого сина в хижих зубах, бо ж той був геть обскубаним, пролетів повз. Але потім передумав і вирішив урятувати пташину. Повернувся та стрімголов кинувся на Вовка і став клювати його в голову. Робив він це так затято і з такою силою, що той здався і випустив здобич із пащі.Орля розплющило очі й побачило батька. Тільки тепер воно зрозуміло, якою цінністю для нього є навіть одна, бодай найменша орлина пір’їна. Звелося на лапки й мовчки пошкандибало до свого гнізда — пір’я відрощувати, щоб згодом разом із батьком у степ за харчами полетіти.