Народні художні промисли в Україні є невід’ємною складовою української культури, вони увібрали в себе риси, притаманні окремим етнографічним регіонам країни. З покоління в покоління передавалися таємниці технічної та технологічної майстерності, вдосконалювалися прийоми обробки природних матеріалів
Упродовж століть десятки й сотні тисяч майстрів – килимарниці, вишивальниці, ткачі, гончарі, різьбярі по дереву, кістці та рогу, майстри декоративного розпису, склороби-гутники, золотарі-ювеліри, ковалі, майстри лозоплетіння і художньої обробки шкіри та багатьох інших професій – створювали речі, необхідні людям у побуті. Кращі з них ми називаємо тепер творами народного мистецтва.
У ряді населених пунктів (Опішня, Решетилівка, Косів, Богуслав, Гавареччина, Петриківка, Діхтярі, Глиняни, Клембівка та інші) існували школи традиційного народного мистецтва.
До 1960 р. народні промисли були зосереджені у кооперативних артілях, згодом реорганізованих у державні фабрики художніх виробів. Багато з них із 1968 р. увійшли у виробничо-художні об’єднання.
Під впливом кліматичних, природних умов, особливостей побуту українців, властивостей місцевої сировини та історичних чинників у кожному етнографічному регіоні України виробляли локальні предмети художньої образності, орнаментики, формотворення.
- Привіт, Сергійко, а ми сьогодні з татом ходили до церкви. По дорозі тато розповів мені для чого ми це робимо і, що коли прийдемо додому, матуся приготує смачний недільний обід. А чи істують у вас якісь традиції в сім'ї?
- Так, але зазвичай це святкові традиції. Кожного року ми з дідусем ходимо в ліс по ялинку і прикрашаємо її всією сім'єю.
- Тобі це до вподоби?
- Звісно, це дуже весело. Вся родина об'єднується і в такій ігровій формі згуртовується.
Народні художні промисли в Україні є невід’ємною складовою української культури, вони увібрали в себе риси, притаманні окремим етнографічним регіонам країни. З покоління в покоління передавалися таємниці технічної та технологічної майстерності, вдосконалювалися прийоми обробки природних матеріалів
Упродовж століть десятки й сотні тисяч майстрів – килимарниці, вишивальниці, ткачі, гончарі, різьбярі по дереву, кістці та рогу, майстри декоративного розпису, склороби-гутники, золотарі-ювеліри, ковалі, майстри лозоплетіння і художньої обробки шкіри та багатьох інших професій – створювали речі, необхідні людям у побуті. Кращі з них ми називаємо тепер творами народного мистецтва.
У ряді населених пунктів (Опішня, Решетилівка, Косів, Богуслав, Гавареччина, Петриківка, Діхтярі, Глиняни, Клембівка та інші) існували школи традиційного народного мистецтва.
До 1960 р. народні промисли були зосереджені у кооперативних артілях, згодом реорганізованих у державні фабрики художніх виробів. Багато з них із 1968 р. увійшли у виробничо-художні об’єднання.
Під впливом кліматичних, природних умов, особливостей побуту українців, властивостей місцевої сировини та історичних чинників у кожному етнографічному регіоні України виробляли локальні предмети художньої образності, орнаментики, формотворення.
(надеюсь что хорошо)
Объяснение:
- Привіт, Сергійко, а ми сьогодні з татом ходили до церкви. По дорозі тато розповів мені для чого ми це робимо і, що коли прийдемо додому, матуся приготує смачний недільний обід. А чи істують у вас якісь традиції в сім'ї?
- Так, але зазвичай це святкові традиції. Кожного року ми з дідусем ходимо в ліс по ялинку і прикрашаємо її всією сім'єю.
- Тобі це до вподоби?
- Звісно, це дуже весело. Вся родина об'єднується і в такій ігровій формі згуртовується.
- Як добре, що наші родини такі дружні!