Дієприкметник є в кожному реченні, ОКРІМ
А Йде весна запашна, квітами-перлами
закосичена,
Б Серпанками прикрита, слуха солов’я срібна
ніч,
В Десь, колись, в якійсь країні проживав поет
нещасний.
Г Ніхто не годен вищі барви вбити, даровані
мені
святим чуттям.
Д Тебе у далеч владно закликає напоєна
надіями пітьма.
2. Дієприкметниками є всі слова рядка
А зніяковілий, змужнілий, існуючий
Б упорядкований, виконувана, в’ялий
В пом’якшений, м’який, зм’якшений
Г працьовитий, працюючий, опрацьований
Д дрібненький, здрібнілий, подрібнений
3. Дієприкметники виділено в усіх
словосполученнях, ОКРІМ
А засмаглі діти
Б розв’язувані задачі
В співаючі хористи
Г прохололий сніданок
Д радісне хлоп’ятко
4. Дієприкметник виділено в прислів’ї
А Решетом воду не носять.
Б За одного битого двох небитих дають.
В Добрий кожух, та не на мене шитий.
Г У ледачого руки не болять.
Д Шилом моря не нагрієш.
5. Прочитайте фрагмент поезії
(цифра позначає наступне слово).
Слів твоїх (1)колений лід
Впав у (2)заметений слід,
В тиху (З)засніженість дум,
В мій (4)нерозказаний сум.
Па ожеледь наших доріг.
Лягає (5)зажурений сніг.
Дієприкметники позначено
всіма цифрами, ОКРІМ
А 1 Б 2 В 3 Г 4 Д 5
6. Прочитайте речення (цифра

позначає наступне слово).
На галявину вискакує з гущини сарна і, (1
)зачарована (2)чудовим конвертом,
зупиняється, (З)витяга цікаву мордочку до
(4)кривавої смуги обрію і (5)слуха.
Дієприкметник позначено
цифрою
А 1 Б 2 В 3 Г 4 Д 5
7. Прочитайте речення (цифра
позначає наступне слово)
Весна постукала в (1)прозорий кришталь
вікон і, (2)торкнувшись серця|
(3)лоскітливим подихом травня,
(4)невтримно поманила в (5)замріяний гай
Дієприкметник позначено цифрою
А 1 Б 2 В 3 Г 4 Д 5
8. Прочитайте речення (цифра
позначає наступне слово).
Проліски (1)схожі на (2)мерехтливі
намистинки, (3)розгублені чиєюсь
(4)невинною рукою між вузеньких
листочків (5)боязкої травиці.
Дієприкметник позначено цифрою
А 1 Б 2 В 3 Г 4 Д 5
9. Усі дієприкметники є активними
в рядку
А сяючий, обтяжений, прокипілий
Б посвітлілий, мелений, співаючий
В поораний, палаючий, задубілий
Г здрібнілий, лежачий, темніючий
Д посріблений, вимитий, зблідлий
10. Від обох дієслів можна утворити
дієприкметники за до
суфіксів (-т-, -єн-) у рядку
А зсунути, колоти
Б замкнути, знайти
В полоти, здійснити
Г одягнути, замести
Д стрінути, посунути
11. Дієприкметник виступає в ролі
присудка в реченні
А Омиті росами квітки розтулюють повіки.
Б Душа, переповнена щастям, часто буває
німа.
В Затуманилась весняна ніч, осяяна цвітом
яблуні.
Г Внизу виднілися затоплені молочним
туманом міжгір’я.
Д 3 уявленням про красу тісно пов’язана
гармонія.
12. Дієприкметник виступає в
ролі присудка в реченні
А Душа моя у кригу не закута, мов
березнева гілка в заметіль.
Б Укрита садками балка ховалась у старому
липовому лісі.
В Мов спинився Дніпро, оточений
передосінніми берегами.
Г Простяглася пухка чорна рілля, наповнена
спокоєм і надією.
Д Благословенне життя, звеличене працею,
осяяне любов’ю.

ДІВЧИНА В СТЕПУ

Заходила ніч.

Німіє степ і тьмариться.

Поспішаючи, кудись ховаються останні шуми й гуки довгої літньої днини. Не погасло ще на заході, як кров, червоне зарево, а вже над ним у темряві далекого неба зажевріла, немов жарина в попелі, вечірня зоря. А місяць, що перше висів серед ясного неба сірою, малопомітною плямою, під темним крилом ночі зразу ожив і засвітився білим чарівним огнем.

Ринуло з неба ціле море тихого світла, усе на землі потопляючи. Над степом промайнув легенькою тінню незрячий сон.

Ніч зайшла.

Маленькою хмаринкою темніє над глибоким яром закинутий у степу хуторець.

Синіють у промінні хатки. У яр потяглися довгі тіні.

Тихо в хуторі, мов у скам’янілому царстві із давньої казки.

Серпи, коси, вози, збруя — усе мертво лежить коло хат, немов ті цяцьки, що перед сном порозкидали малі діти. По дворах манячать стіжки свіжої пашні, мало не поруч із хатами тягнуться ниви з блискучою стернею.

На нивах, як те військо побите, темніють не зношені снопи, стелються довгими рядами не загребені покоси і, збившись стеблинами в густу лаву, подекуди стоять самотою клапті недокошеної пшениці.

А над усім густо стелеться дух свіжого степового сіна.

Розкошами, красою віє над степом...

У яру тихо й сумно. Світить над ним місяць. Уздовж його розтягнулися довгою стрічкою кучеряві верби. З-під верб одірвались і попливли проти місяця понад зрошеною травою марища - тіні. Запирскало щось... Воли.

За волами виринула й стала в яру волохата постать.

На голові в неї наверчене жмутом якесь ганчір’я, довга свита підперезана білою ганчіркою, на ногах великі мужичі чоботи, а в руках - батіг. З купи ганчірок визирає мармурове дівоче личко з дуже великими пречудними очима. Дівчина притулилася плечем до стовбура й закинула голову проти місяця. Очі в неї склепилися, руки опустились, як у сонної. Стоїть і осміхається.

Затремтіло зразу сонне повітря, і зграї срібних звуків, плутаючись і виграваючи, полетіли яром і далеко кругом заснували степ.

М. Пимоненко. Проводи козака

Потім із моря звуків вирізалися дзвінкі, мов із срібла викувані, слова пісні:

Яром, яром, пшениченька ланом,

Горою овес.

Не по правді, молодий козаче,

Зо мною живеш...

Слова всі до одного оддалися голосною луною: ні одне не сховалося. Дівчина замовкла і схилила голову. Стало знов тихо. Тільки десь далеко, тремтячи в повітрі, завмирали останні одголоси пісні.

Верби стоять непорушно. Крізь їх віти де-не-де визирають далекі зорі.

Дівчина звела великі очі й довго вдивлялася ними в сріблясту далечінь. Здіймала руки, щось шепотіла сама собі, кивала гірко головою. Знову зворухнулося повітря, і срібні звуки розбудили степ. Дівчина заплющила очі, марить і співає.

І ввижається бідній дівчині в старих лахміттях, що не наймичка вона, не сирота... Вона дочка багатого батька. У неї шовком шиті сорочки, дорогії килими, дукачі срібні... Та не милі їй вони, бо не хоче її любити козак молодий. А той козак - такий хлопець, яких уже немає тепер: він у пишному вбранні, що сяє, як сонце. Під ним грає кінь вороний, а в того коня горять на ногах золоті підкови, срібні виблискують стремена. Сидить козак на коні перед нею, хороший і вільний, як вітер степовий, а вона стоїть перед ним засмучена та стиха докоряє йому, що не по правді він з нею живе...

Тужить, розливається голос дівчини, і лунає-розлягається по сонному степу живе оповідання про дівчину та зрадливого козака (С. Васильченко).

Объяснение:

Кажуть, що обличчя — дзеркало душі людини. І це справді так. Я переконуюсь у цьому, коли дивлюся на свого товариша. Його привітне відкрите обличчя завжди випромінює якусь доброзичливість. На вигляд він звичайний хлопець. Обличчя довгасте, худорляве, засмагле на сонці. Високий лоб, зверху до якого легенько прилягає зачесане набік коротко підстрижене густе чорне волосся.

Ніс прямий. Широкі чорні брови розлітаються на переніссі, мов у польоті пташині крила. З-під них дивляться великі круглі сині, як літнє небо, очі. Погляд їх розумний, добродушний, прямий і відвертий, як у кожної чесної людини. Та досить якоїсь навіть найменшої несправедливості, як погляд різко міняється. Очі стають гнівними і пронизливими.

Товариш мій середнього зросту, широкий у плечах, дужий, спритний, витривалий, бо постійно займається спортом.