Вони пливуть річкою. Краса така, що Івасю хочеться плакати. На лівому березі піднімається дубовий гай: спочатку дуби великі й товсті, а далі меншають. Останні — зовсім маленькі. Івась пристає до берега, і ось вони вже йдуть гаєм.Бабуся, показує внуку на дерева і розповідає Івасеві про те, як оті перші дуби його дідусь посадив, коли народився його татко, а потім щороку саджав нові. Як восени збирав жолуді, а навесні — саджав. Щось приймалося, а щось ні. А потім уже з його татком сюди приходив. А ці вже його татко посадив, коли він народився. Їм стільки років, скільки й Івасеві. Бабуся милується гаєм, адже сюди люди по гриби ходять і називають його Іванів ліс. Івась запитав бабусю, чи може він посадити свої дубочки весною? Бабуся запевнила внука, що у жовтні вони разом приїдуть, назбирають жолудів, а навесні він їх посадить. Бабуся з онуком ідуть далі. Але що це? Увесь берег за стежечкою встелено сміттям: залишки якихось вогнищ, трапез, незліченна кількість кульків і пакетиків. Під самим цвинтарем купи будівельного сміття, а поверх нього — стара апаратура, бите скло. Бабуся зупиняється й схвильовано дивується, хто це зробив. Івась відповідає, що це, мабуть, туристи, які тут ціле літо жили, а цю гору сміття біля цвинтаря, хлопці бачили, як з дачі депутата вивозили, того, що ліс прихапав. Увечері вже бабуся з онуком сідають на ґанку. Небо, усіяне зорями, нахиляється низенько-низенько, а Чумацький Шлях, здається, починається з їхнього двору. Івась показує бабусі на зорі, які то гаснуть, то спалахують без кінця-краю і слухає її розповідь, що коли засвітилася зірочка — то людина народилася, а якщо пролетіла по небу й погасла — значить, померла людина. Якщо зірка яскраву дорогу залишила, значить, і людина була така ж — яскрава, як зоря. Бабуся задумалася, а Івась міцніше притулився до неї і запитав, чи Господь кожному долю пише, але ж не кожна людина добра, і чому Господь не робить усіх добрими, чесними й розумними, світ тоді був би дуже гарний. Бабуся відповіла,що над людиною не тільки Господь трудиться, але й диявол. Господь завжди дає людині вибір, і то вже сама людина має думати, у яку воду ступати — у чисту чи каламутну. Івасик дивиться на бабуню широко розкритими очима, у яких відсвічуються зорі.А бабуся розповідає Івасю, що людина по-різному життя може прожити, різний слід по собі залишити. Може занапастити своє життя, як дядько Броник, може жити, як той недоторканний, що зава лив сміттям дорогу до цвинтаря. А може жити, як його дідусь: урятувати з вогню його бабусю Настю, посадити гай, щоб людей звеселяв, заступити півсвіту від наглої смерті. Бабуся замовкає, пригортає до себе онука і навчає його, щоб він, за життя думав, що по собі залишити має. Вони сидять обнявшись. Дві маленькі людини, дві рідні душі дивляться у високе небо, на якому сяють і їхні зорі.
Я погоджуюся з думкою, що навчатися ніколи не пізно, адже все життя людина вчиться. І якщо хтось цього не розуміє і перестає вчитися, то він багато втрачає, бо наука йде вперед, як і все життя.
Виходить, немає чого соромитися того, що колись не встиг здобути вищу освіту або другу вищу, а часом і середньої хтось не має. Та не це біда, коли людина розуміє, що вчитися треба, коли вона ладна подолати всі перешкоди, щоб тільки вчитися. Біда, коли людина не розуміє цінності знання і ставиться до освіти прагматично: оце пригодиться в житті, а це незрозуміло навіщо вчити. Не секрет, що освіта дає людині можливість більш вільно орієнтуватися у світі, дає справжнє розуміння про все навколо. Отож і виходить, що вчитися ніколи не пізно поки є життя, треба вчитися далі.
Підтвердженням цієї думки може слугувати повість С. Васильченка "Талант", герої якої вчителі. Вони вже викладають у школярів, але прагнуть здобути ще й університетську освіту, тож присвячують підготовці до вступу весь вільний час.
Наразі у світі неабиякої популярності набула освіта для людей зрілого віку. І це не випадково, це не примха стареча, а сформована свідома потреба людини дізнатися якомога більше Викликає справжнє захоплення те, як прагнуть старенькі вчитися, бо для них це і є життя. Ніхто з них, мабуть, не скиглитиме про те, що вже, мовляв, пора збиратися на цвинтар, чого б його сушити мізок. Вони розуміють, що вчитися — значить сподіватися на краще і продовжувати жити. З усього сказаного видно, що вчитися й справді ніколи не пізно.
Вони пливуть річкою. Краса така, що Івасю хочеться плакати. На лівому березі піднімається дубовий гай: спочатку дуби великі й товсті, а далі меншають. Останні — зовсім маленькі.
Івась пристає до берега, і ось вони вже йдуть гаєм.Бабуся, показує внуку на дерева і розповідає Івасеві про те, як оті перші дуби його дідусь посадив, коли народився його татко, а потім щороку саджав нові. Як восени збирав жолуді, а навесні — саджав. Щось приймалося, а щось ні. А потім уже з його татком сюди приходив. А ці вже його татко посадив, коли він народився. Їм стільки років, скільки й Івасеві. Бабуся милується гаєм, адже сюди люди по гриби ходять і називають його Іванів ліс.
Івась запитав бабусю, чи може він посадити свої дубочки весною? Бабуся запевнила внука, що у жовтні вони разом приїдуть, назбирають жолудів, а навесні він їх посадить.
Бабуся з онуком ідуть далі. Але що це? Увесь берег за стежечкою
встелено сміттям: залишки якихось вогнищ, трапез, незліченна
кількість кульків і пакетиків. Під самим цвинтарем купи будівельного сміття, а поверх нього — стара апаратура, бите скло.
Бабуся зупиняється й схвильовано дивується, хто це зробив. Івась відповідає, що це, мабуть, туристи, які тут ціле літо жили, а цю гору сміття біля цвинтаря, хлопці бачили, як з дачі депутата вивозили, того, що ліс прихапав.
Увечері вже бабуся з онуком сідають на ґанку. Небо, усіяне
зорями, нахиляється низенько-низенько, а Чумацький Шлях,
здається, починається з їхнього двору.
Івась показує бабусі на зорі, які то гаснуть, то спалахують без
кінця-краю і слухає її розповідь, що коли засвітилася зірочка — то людина народилася, а якщо пролетіла по небу й погасла — значить, померла людина. Якщо зірка яскраву дорогу залишила, значить, і людина була така ж — яскрава, як зоря.
Бабуся задумалася, а Івась міцніше притулився до неї і запитав, чи Господь кожному долю пише, але ж не кожна людина добра, і чому Господь не робить усіх добрими, чесними й розумними, світ тоді був би дуже гарний.
Бабуся відповіла,що над людиною не тільки Господь трудиться, але й диявол. Господь завжди дає людині вибір, і то вже сама людина
має думати, у яку воду ступати — у чисту чи каламутну.
Івасик дивиться на бабуню широко розкритими очима, у яких
відсвічуються зорі.А бабуся розповідає Івасю, що людина по-різному життя може прожити, різний слід по собі залишити. Може занапастити своє життя,
як дядько Броник, може жити, як той недоторканний, що зава
лив сміттям дорогу до цвинтаря. А може жити, як його дідусь:
урятувати з вогню його бабусю Настю, посадити гай, щоб людей
звеселяв, заступити півсвіту від наглої смерті.
Бабуся замовкає, пригортає до себе онука і навчає його, щоб він, за життя думав, що по собі залишити має.
Вони сидять обнявшись. Дві маленькі людини, дві рідні душі
дивляться у високе небо, на якому сяють і їхні зорі.
Виходить, немає чого соромитися того, що колись не встиг здобути вищу освіту або другу вищу, а часом і середньої хтось не має. Та не це біда, коли людина розуміє, що вчитися треба, коли вона ладна подолати всі перешкоди, щоб тільки вчитися. Біда, коли людина не розуміє цінності знання і ставиться до освіти прагматично: оце пригодиться в житті, а це незрозуміло навіщо вчити. Не секрет, що освіта дає людині можливість більш вільно орієнтуватися у світі, дає справжнє розуміння про все навколо. Отож і виходить, що вчитися ніколи не пізно поки є життя, треба вчитися далі.
Підтвердженням цієї думки може слугувати повість С. Васильченка "Талант", герої якої вчителі. Вони вже викладають у школярів, але прагнуть здобути ще й університетську освіту, тож присвячують підготовці до вступу весь вільний час.
Наразі у світі неабиякої популярності набула освіта для людей зрілого віку. І це не випадково, це не примха стареча, а сформована свідома потреба людини дізнатися якомога більше Викликає справжнє захоплення те, як прагнуть старенькі вчитися, бо для них це і є життя. Ніхто з них, мабуть, не скиглитиме про те, що вже, мовляв, пора збиратися на цвинтар, чого б його сушити мізок. Вони розуміють, що вчитися — значить сподіватися на краще і продовжувати жити. З усього сказаного видно, що вчитися й справді ніколи не пізно.