Батьки і діти, діти і батьки. Одвічний клубок, тісно змотаний у родовідну спілку. Протягом століть наш народ виробив і опрактикував мудрі моральні критерії цієї неперервності. Вони передавалися з покоління в покоління, залишаючи по собі добру чи оганьблену славу.
Добра пам’ять про батьків чи дідусів, матерів або бабусь завжди переходила і на їхніх нащадків. Саме це змушувало більшість людей увічнитися в родоводі. Але траплялися й протилежні випадки — людський осуд одного з пращурів міг також причепитися і до дітей. І хоч вони в тому не були винні, іменне тавро переходило з покоління в покоління, особливо на тих, хто успадкував риси такого характеру.
Родовідна пам’ять — явище у традиційному вкраїнському побуті унікальне, але, на жаль, майже не досліджене. Очевидно, мало хто вже знає, що було за обов’язок знати поіменно свій родовід від п’ятого чи навіть сьомого коліна.
Пам’ять про своїх пращурів — не забаганка і тим паче не данина моді. Це була природна потреба триматися свого родоводу, оберігаючи в такий б сімейні реліквії й традиції та передаючи їх у спадок наступним поколінням. Тих, хто цурався чи нехтував історичною пам’яттю, зневажливо називали: «Людина без роду-племені».
Ось так з роду-віку й співіснував тісний взаємозв’язок: батьки намагалися передати в спадок своїм дітям не тільки навички до праці та поведінки, але й залишити добру пам’ять про самих себе; діти ж мали за обов’язок дотримувати й далі розвивати родовідні звичаї. Так привселюдно створювався колективний літопис родинної звичаєвої пам’яті як одна з форм суспільної поведінки. Адже дитина, не засвоївши родовідних цінностей, не все житія залишиться Іваном, який не знатиме свого роду-племені, чиїх батьків він дитя. Звідси й зневажливе ставлення до отчого вогнища, батьківського слова, авторитету старших. На сьогодні вже втратили свою першооснову ввічливі форми вітань, зникли з ужитку вияви шляхетності, зникають традиції... А все це — наше духовне багатство, без якого самовтрачаємося, міліємо. Саме так: там, де руйнується моральний ланцюжок між поколіннями, неодмінно з’являються лагуни. Скільки вже сплодилося таких порожнин! Щоб зліквідувати їх, мусимо починати з першооснов і повертати народові його історичну пам’ять. І починати маємо з найсвятішого: хто ми і чиїх батьків діти? (За В. Скуратівським; 346 сл.).
Завдання.
— Сформулюйте й запишіть основні положення тексту у формі вільних тез. Скористайтеся опрацьованою пам’яткою.
Зазвичай в такий ясний зимовий день на вулиці царює міцний мороз. Закутуєшся по самі вуха та виходиш надвір, щоб йти до школи, Навколо все білосніжне та сріблясте, просто очі сліпить! Хоч надягай темні окуляри!
Біжиш по білій втоптаній стежці, а сніжок приємно рипить під ногами. Можна набрати сніжинок в рукавичку та вивчати їхні вишукані узори. Вони - маленькі витвори мистецтва зимової природи.
Після школи хочеться прогулятися, заскочити до сніжного замету, вивалятися весь у в білому, покататися з крижаної гірки. Але губи та ніс швидко замерзають. І руки теж дубнуть, навіть у рукавичках. Тільки візьмеш руками що-небудь крижане, як вони вже вклякають. Після прогулянки вбігаєш додому весь розпашілий. Потім довго відігріваєш у ванній червоні змерзлі пальці під струменем гарячої води. А вони так і «горять»!
Наприкінці зимової днини швидко темніє. Опускається на заході маленьке червоне сонечко. Зимовий день короткий. Тільки ближче до кінця січня, в лютому, помічаєш, що він збільшується.
Але, на мій погляд, щастя усе ж таки не в цьому. Щастя — це мати вірних, незрадливих друзів, здатних у будь-яку хвилину прийти до тебе на до
Я знаю, якщо станеться біда, я можу розраховувати на тверду руку друга. Він до мені порадою, він запропонує реальну до У цей же час мої друзі теж можуть розраховувати на мене. І я їх не підведу, не зраджу. Тоді ж що може бути кращим за це товариство, за товариську підтримку?