Авторство роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» належить двом братам Рудченкам, Опанасові та Іванові, які мали псевдоніми Панас Мирний,
Іван Білик. Першопочатки твору — у нарисі «Подоріжжя од Полтави до
Гадячого», написаному 23-літнім Панасом Рудченком, полтавським тоді вже
чиновником, який їхав улітку до батьків, до Гадяча. Нарис було надруковано
1874 року у Львові. В основі — подорожні враження та роздуми Панаса
Рудченка. Роздуми про перевертнів в Україні, про зречення всього свого —
звичаїв, мови, одягу, «омосковлене панство», котре глузує з; народного
звичаю, «виродилося у перевертнів». «Мова стала пародією московської
мови...», — пише автор. За тим зреченням ішли «страта честі, правди, віри на
слово, ошукування одного одним», деградація особи. Витоки деградації
молодий Рудченко вбачає в такому потворстві, як масова поява перекинчиків,
у руйнуванні традиційної народної моралі, етики. У нарисі йдуть "роздуми
"про те, як неволя пригнічує людей, як поширюється пияцтво, як «чесна
козача душа, вирощена на волі», зазнає зневаги. Акценти автор робить на
тому,
що неволя змінює й саму психіку народу. В тому нарисі виявилося й
зацікавлення появою жорстоких грабіжників по селах, зокрема, історією
Гнидки, що діяв на Полтавщині.
Так формувався задум майбутньої повісті «Чіпка», котра переросла
далі у великий роман, співавтором якого став брат Іван.
Роман «Хіба ревуть воли...» має чотири частини, поділених на розділи.
Часові рамки широкі, вони охоплюють майже 150 років. Навіщо потрібен був
авторам такий великий часовий відрізок? Може, було б достатньо історії
одного життя головного персонажа Чіпки для показу його деградації, шляху
до злочинів та покари? Можливі відповіді на ці питання дає друга частина
роману, яка ретроспективно, відтворює історію села Піски, основного місця
подій. Яким же було те село понад сто літ тому? Вільним. Козацьким. Іншим.
Із чесними, працьовитими людьми, гордими й сміливими, з незігнутими
шиями. Козацьке село! І те село було «подароване» разом із землями,
будівлями, людьми, худобою, «подароване» царицею одному з її
прислужників — генералові Польському. І почалися приниження, і почалося
нищення вільного духу. Спершу не корилися — тікали на Дон. А далі,
принижені, почали байдужіти. «Неволя, як той чад, задурманила людям
голови. Уже вони й не сумували — наче так тому й треба! Стали тільки по
шинках киснути! Коли не на панщині, то в корчмі. Зубожіло село.
Обшарпане, обтіпане. Тільки козачі хатки й біліють. Стали прокидатися де-
не-де й злодіячки — новина в Пісках! Перше колись ніколи ні в кого й двері
не запиралися, а тепер — і на засові страшно...»
На прикладі цього одного села проглядає й ширша картина: як Україна
потрапляла дедалі більше в ярмо, втрачала рештки автономії, волі. А страшні
наслідки того всього — руйнація моралі, деформація психіки («неволя, як то
чад...»). Приниження — неволя — пияцтво — злочинства. У романі багато
разів згадується «віл». Невипадково він є і в назві. Це наскрізний
символічний образ. Він допомагає зрозуміти головну ідею роману: українці в
ярмі.
складіть до нього складний план і тези.
100б
Роман стрімко переступив поріг бабусиної кімнати. На підвіконні затишно буркотіло радіо. Бабусі й не видно було за ковдрами, подушками. Коли вона й не спить, однаково лежить із заплющеними очима, піднімається дуже рідко. Лице акуратне, дрібненьке, схоже на квіточку. Роман підступив до столу з гарною, святково-легенькою скатеркою. На столі пишалась дешева, темно-синього скла ваза, лежав псалтир, якісь ліки. Стояла прикрита рушником ікона. Роман узяв її, задерев’яніло засунув за полу і, не глянувши на стару з її подушками, рвучко направився геть. Увечері Роман відніс ікону Павлуші Ханенку. Отому, що в Канаду до родичів виїхав, як тільки стало відомо, що вже можна і нічого за це не буде. А тепер от погостювати приїхав. Каже, що в тамтешніх українців така туга за батьківщиною, що мати який сувенір з рідної України – їм за велике щастя. Хоч рушник вишиваний. Хоч ікону. І гроші вони за це ладні заплатити… Роздивившись принесену Романом ікону, «канадець» Ханенко поклав її на стіл. - Чи ти мене хочеш одурити, чи хто тебе кинув? – верескнув він. – Дивись. Ханенко поклав бабусину святиню на стіл, піддів ікону зі зворотного боку ножичком, і на темному дереві забілів папірець із рівними рядками друкованих літер. «…під впливом інженери… згідно з якими архітектурний стиль…» - Хтось узяв рівненьку дощечку, - пояснював Ханенко, - наклеїв репродукцію з журналу, а потім лаком покрив. Вийшло непогано, - хмикнув, - але на продаж не йде. Тобто, - поправився, - на сувенір не згодиться. Коли увечері повернувся брат Антон, Роман підійшов до нього: - Ікону давно продав? Антон вперся поглядом у темні очі Романа. - Давно. З рік тому, у місті. - Нікому не скажу. Половину грошей мені оддаси, - мовив похолоділим голосом Роман і пішов до хати. - Розказуй хоч всьому кутку, хоч на все село кричи, - насмішкувато крикнув йому в спину Антон. – Грошей тих давно немає. Гроші ті на випускний вечір пішли. Брати встали один проти одного напружені, як покручі. Якось дивно покликала до хати мати. Бабуся напівсиділа в ліжку. Крилом голубки виглядало з-під хустинки срібне пасмо. Поруч згорбився на стільці батько. Хлопці виструнчились, між ними стала смутна мати з вологим блиском в очах. - Діти… мої… мабуть… до ранку не доживу… - з натугою вилітали з побілілих уст слова. – Довго я… ходила… по цій землі… Живіть і ви… довго… Ікону бережіть… І вона… вас… оберігатиме…
Скопійовано із сайту "Uatvory" http://www.uatvory.ru/2015/02/perekaz-tekstu-ikona.html
Відповідь:
Найбільше мені подобається Різдво. Це особливе свято для мене, адже саме на Різдво вся наша родина - і далека, і близька, - збирається разом за столом. Ми весело колядуємо, ділимось приємними спогадами та всіляко прославляємо новонародженого Христа. Також я люблю це свято, бо саме на Різдво у світі з'являється якась особлива атмосфера життєрадісності, єдності та тепла. Кожен народ Європи приєднується до святкування однієї події і це змушує тішитись, бо попри різноманітність менталітетів чи понять ми все одно схиляємось до одного - до духовності.
Пояснення: