На жанровій картині М. Дерегус відобразив один із можливих епізодів життя юного Тараса Шевченка.
Дія відбувається під селянською хатою, що стоїть на горбочку край села. У центрі — старий кобзар із малим поводирем, а навколо стоять селяни і зачаровано слухають невеселу оповідь. Тут і молода господиня зі своїм сімейством, і косарі, що повертаються додому після цілоденної праці, і старенька бабуся, і Тарас. Він стоїть найближче до кобзаря, ловить кожен рух, вслухається в кожне слово. Пісня проймає його до глибини душі. Про це говорить зосереджений погляд, недитяча задума.
Засмучені обличчя селян засмаглі від вітру і сонця. Тяжке життя, непосильна праця наклали свій відбиток. На картині переважають синій, бузковий, голубувато-сірий кольори. Вони передають настання вечірньої прохолоди. Барви нечіткі, бо на землю вже спускається ніч.
Скоро згасне день, кобзар понесе свої пісні далі, але селяни ще довго пам'ятатимуть його сповідь про життя в неволі, про ту іскорку надії, яку вселив співець у їхні душі.
У кожного народу є свої улюблені рослини. В українців здавна дуже поважають ялину, вербу, дуб. Неможливо уявити собі українське село без калини біля криниці, без чорнобривців і м'яти під вікном. Образ України — це також тополя над шляхом.
Це таємниче поетичне дерево, що часто згадується в народних піснях, легендах як "сокорина". Тополями, особливо білими, та їхнім різновидом — згаданим уже осокором — обсаджували шляхи і садиби. Іноді тополі ще називали яворами. Зараз, їдучи степовою дорогою, неодмінно побачиш тополі, що бовванять вдалечині.
Тополя — один з улюблених образів української народної творчості. Він є символом краси і кохання.
Звичай вшановувати дерева, в тому числі й тополю, зберігся до нашого часу в обряді Зелених свят, коли дівчата водили "Тополю" або "Вільху".
Прикрашаючи хати й подвір'я, дівчата з піснями водили по селу прибрану зеленню дівчинку — "тополю". Усі співали:
Стій, тополенько, Стій, не розвивайсь, Буйному вітроньку Не піддавайсь.
Образ дівчини-тополі можна зустріти, наприклад, у баладі Т. Г. Шевченка "Тополя". Дівчина, довго чекаючи свого милого, перетворилася на тужливу тополю, випивши зілля бабусі-ворожки:
Зілля дива наробило — Тополею стала. Не вернулася додому, Не діждала пари; Тонка-тонка та висока — До самої хмари.
Дія відбувається під селянською хатою, що стоїть на горбочку край села. У центрі — старий кобзар із малим поводирем, а навколо стоять селяни і зачаровано слухають невеселу оповідь. Тут і молода господиня зі своїм сімейством, і косарі, що повертаються додому після цілоденної праці, і старенька бабуся, і Тарас. Він стоїть найближче до кобзаря, ловить кожен рух, вслухається в кожне слово. Пісня проймає його до глибини душі. Про це говорить зосереджений погляд, недитяча задума.
Засмучені обличчя селян засмаглі від вітру і сонця. Тяжке життя, непосильна праця наклали свій відбиток. На картині переважають синій, бузковий, голубувато-сірий кольори. Вони передають настання вечірньої прохолоди. Барви нечіткі, бо на землю вже спускається ніч.
Скоро згасне день, кобзар понесе свої пісні далі, але селяни ще довго пам'ятатимуть його сповідь про життя в неволі, про ту іскорку надії, яку вселив співець у їхні душі.
У кожного народу є свої улюблені рослини. В українців здавна дуже поважають ялину, вербу, дуб. Неможливо уявити собі українське село без калини біля криниці, без чорнобривців і м'яти під вікном. Образ України — це також тополя над шляхом.
Це таємниче поетичне дерево, що часто згадується в народних піснях, легендах як "сокорина". Тополями, особливо білими, та їхнім різновидом — згаданим уже осокором — обсаджували шляхи і садиби. Іноді тополі ще називали яворами. Зараз, їдучи степовою дорогою, неодмінно побачиш тополі, що бовванять вдалечині.
Тополя — один з улюблених образів української народної творчості. Він є символом краси і кохання.
Звичай вшановувати дерева, в тому числі й тополю, зберігся до нашого часу в обряді Зелених свят, коли дівчата водили "Тополю" або "Вільху".
Прикрашаючи хати й подвір'я, дівчата з піснями водили по селу прибрану зеленню дівчинку — "тополю". Усі співали:
Стій, тополенько, Стій, не розвивайсь, Буйному вітроньку Не піддавайсь.
Образ дівчини-тополі можна зустріти, наприклад, у баладі Т. Г. Шевченка "Тополя". Дівчина, довго чекаючи свого милого, перетворилася на тужливу тополю, випивши зілля бабусі-ворожки:
Зілля дива наробило — Тополею стала. Не вернулася додому, Не діждала пари; Тонка-тонка та висока — До самої хмари.
Объяснение: