4. Прочитайте фрагмент інтерв’ю й виконайте завдання. Самостійність — єдиний орієнтир Майже кожна людина визначає собі рамки, адже боїться хаосу. Лише в рамках вона спроможна діяти. Проте щоб розвиватися, людина, як рачок у пустелі, має постійно міняти мушельку. Бо людина росте, а мушля — ні. Аби вижити, ми повинні скидати стару мушельку.
Коли це відбувається, то на якийсь час стаємо незахищеними — нас можна відразу з’їсти.
Стефан Малларме сказав: «Ми спочатку створюємо собі системи, а згодом забуваємо, що це ми ж самі їх створили. І все це через страх перед хаосом».
Велика проблема в тому, що українці були запрограмовані забути свою історію. Це ще діє. Що більше молоді цікавитиметься, що було колись, а чому так, а не інакше, то краще.
Будь-який народ був би гордий, що мав таку історію. Але українці не знають її. У школі пере-казують підручники, а треба ж зацікавити учнів по-справжньому.
Повага до мови Я не маю ні телебачення, ні мобілки, ні Інтернету, ні радіо, але обізнана. Усього можна досягти значно скромнішими методами, ніж передбачає людина. І найголовніше — дбайливе ставлення до слова. Восьмирічного француза тренують: «Скажи, що таке виноградина». І вінмає дати чітке літературно грамотне визначення.
Потрібно й нам боротися за мову. Це — тло духу. За неї потрібно відповідати. Хто хоче бути україн-ським поетом чи прозаїком, мусить дуже уважно ставитися до української мови. Коли він її не знає й думає, що його говірку має вчити вся Україна, то дуже помиляється. Тим паче, коли Україна бореть-ся, щоб вижити. Якщо Павло Тичина щось створю-вав, він мав на це право, бо досконало знав мову.
А не ті, хто її не знає.
Я не могла б глянути на себе в дзеркало, якби писала іншою мовою, ніж українською. Мене за-питують: «Чому Ви не пишете німецькою?» Я відповідаю, що німцям не загрожує небуття, а українцям загрожує. Кожен по-своєму розуміє почуття елементарної етики та порядності.
Українцям бракує реальної самостійності. Україна — це така талановита нація, а українці дуже обдаровані. Але коли я почула, як іноді говорять, то мало інфаркт не отримала. Приїж-джає з Галичини до Києва, не вміє говорити по-російськи, «ламає» ту мову, проте розмовляє нею все одно. Я жодного разу так не робила. В Україні вживаю тільки українську, у Німеччи-ні — лише німецьку. Це повага до тієї країни, де ви живете (Е. Андієвська).
А. Визначте тему й комунікативне завдання тексту, стиль і тип мовлення.
Б. Знайдіть тези, аргументи й приклади, що їх підтверджують.
В. Поміркуйте, за яким принципом виділено в тексті речення.​

Голос Духа чути скрізь: по курних хатах мужицьких, по верстатах ремісницьких, по місцях неволі й сліз.

Неспокійний рух і боротьбу я бачив скрізь: у дубовій вербовій корі, у старих пеньках, у дуплах, у болотній воді.

Згадка про рідну землю завжди: і в щасті, і в горі, і в хвилини сумнівів супроводить нас.

Наближення зими у всьому сердце чує: і в шелесті листів, і в вітрі, і в стежках.

І квіт, і зорі, і спалахи півонії, космічний гул, і мовчазний туман - усе довкруг в довершеній гармонії, звучить урочим ладом, як орган.

Объяснение:

У книзі Юрія Винничука “Місце для дракона” все перевертається з ніг на голову: дракон зовсім не лютий і кровожерливий хижак, що поїдає пишних молодиць, а добрий травоїд­ний мрійник та романтик. Тішиться метеликам, пише вірші та читає Біблію. Біля його печери замість людських останків милують око доглянуті клумбочки мальв, а своє полум’яне дихання він спрямовує тільки вгору – щоб не нищити природу. А найцікавіше, що дракон, він же Грицько, пише вірші. Лише одна річ залишається незмінною: у світі й досі діють “драконячі закони”. Традиції, мислить володар, у князівстві якого миролюбно живе дракон Грицько, зобов’язують будь-що вбити дракона.  Тож князівські посланці скликають лицарів із усіх усюд, проте, зібравшись докупи, відважні лицарі… роз’їхались, адже “лютий хижак” й гадки не мав з кимось боротися, щоб бува не завдати нікому шкоди. Ось така каламбурна зав’язка Винничукової повісті-казки. Далі, як за сценарієм, розпочинається підступна гра на людських, тобто на драконячих, емоціях: князь усе частіше навідується до свого буцімто друга дракона й розпо­відає про свої клопоти через нього. М’якосердий Грицько, він же “кровожерливий” дракон, погоджується битися з лицарями, щоб догодити князеві. “Життя володаря не варте й одного рядка поета”, – розпачливо промовляє Грицькові його наставник і вчитель, самотній старий пустельник. – “Навіщо виховував у ньому розуміння краси й добра? Навіщо зробив з нього поета? Поети так тяжко помирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні”.  Продовжуючи демонструвати весь парадокс того, що відбувається, автор укладає в уста дракона не менш парадоксальну прощальну молитву до Господа. Але чи принесло вбивство дракона спокій та мир у князівство? Ні, воно лише пробудило лихі інстинкти. “Що станеться, коли народові буде замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалось? Що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? Одного дракона на всю державу замало. Де взяти ще стільки драконів, аби кожен мав кого розп’ясти? Де взяти стільки юд, аби мали на кого перекласти провину? Коли народ не має кого проклинати – сили його підупадають. Боже! Пошли нам драконів!” – роздумує автор. Доповнює ці апокаліпсистичні роздуми фастасмагорія про тоталітарне місто щурів “Ласкаво в Щуро­град”. Автор говорить вустами головного персонажа: “Ми народ ліриків, а не воїнів. І вже тому приречені на загибель. Народ, що не породив жодного диктатора, не може називатися нацією.  Це лише юрба, об’єднана мовою, вишиванками й піснями про безсмертя. Зважте – співають про безсмертя, перебуваючи на порозі смерті!”.

Подробнее - на -