352. Спираючись на схему й теоретичний матеріал, визначте види зв'язку між реченнями тексту.
Люди, знайомі з Василем Верховинцем, дивувалися з його надзвичай-
ного знання народної хореографії. Пам'ять митця зберігала сотні танцю-
вальних візерунків.
З народним українським мистецтвом, зокрема
пісенним і танцювальним, Василь Миколайович
Верховинець пов'язав усе життя. Закінчивши
учительську семінарію, він перебрався до Кие-
ва, щоб вступити до музично-драматичної школи
Миколи Лисенка. Під керівництвом уславленого
композитора Василь здобув фах диригента.
Сягнувши слави, Верховинець переїхав до
Полтави, щоб організувати вокально-танцюваль-
ний колектив. Тут він поставив десятки компози-
цій: весіль і вечорниць, святкових дійств і моло-
діжних гулянь. Кожна вистава повертала глядача
до українських традицій, ознайомлювала з на-
родною творчістю.
Єв Полтаві названа його іменем затишна вуличка. Стоїть на тій ву-
личці невеличкий будиночок, обсаджений мальвами й бузком. Тут митець
жив, тут творив, наполегливо збираючи й шліфуючи перлини народної
творчості, вірячи в талант народу й віддаючи праці всі сили.
Життя минає дуже швидко. Здавалось, що дитинство ніколи не закінчиться і ми не станемо дорослими... Але спливають дні, місяці, роки, непомітно відлітають у спогади дитячі літа, приходить юність, потім зрілість, а потому - і невблаганна старість.
Цю пору життя порівнюють з осінню і зимою - холодною, суворою, непоступливою, сумною...
Мені чомусь хочеться поговорити саме про старість. Навколо так багато літніх людей. Я бачу їхні очі. На жаль, вони не завжди ясні та веселі, частіше - сумні, сповнені тривоги, а інколи й безнадії. Це вражає, викликає співчуття, наштовхує на роздуми.
Найстрашніша річ - це самотня старість. Людина ніколи не зможе змиритися з нею. Виникає складне протиріччя між молодою душею і фізичною неміччю, що стає причиною глибокої трагедії особистості, особливо якщо поруч немає рідних і близьких людей.
У давні добрі часи люди жили великими сім'ями. Старенькі дідусі й бабусі завжди відчували себе потрібними: з ними радились, до їхніх міркувань прислухались. Старих людей оточувала малеча: онуки, правнуки... В українських родинах існували певні етичні норми в ставленні до літніх людей. Радість спілкування з дітворою допомагала їм легше переживати втому, нездужання. Скільки добрих і цікавих казок переказано бабусями, скільки лагідних колискових проспівано, скільки цікавих книжок прочитано!
Зараз, у наш непростий час, молоді сім'ї прагнуть самостійності, віддаляються від старих за будь-яку ціну, залишають їх наодинці з важкими проблемами, безпорадністю, спогадами...
Мені дуже подобається вірш В. Симоненка "Старість", де поет так схвильовано розповідає про біль старості, страх самоти. Немічний дідусь, вислуховуючи докори сина та невістки, мовчки терпить всі образи, аби тільки залишитися біля дітей, "умерти на землі батьків":
Все стерпить, хіба заплаче стиха,
Дивлячись на добрих малюків.
Все стерпить - докори, сором, лихо, -
Лиш би вмерти на землі батьків.
Звідки береться душевна черствість у ставленні до старих людей? Адже це порушення Божих заповідей, гріх, який карається такою ж самотою в життєву зиму. Над цим слід замислитися, бо життя минає так швидко...