10.Правильною є відмінкова форма числівника

1 двумстам тридцяти

2тридцятьма вісьма

3восьмидесятьом дев’ятьом

4(на) чотиристах двадцятьох

11. Числівник виконує синтаксичну роль



1будь-якого члена речення

2підмета і присудка

3додатка, означення. обставини

12. У якому реченні виділений числівник є присудком?



1.Заняття відбудеться о десятій годині.

2.Учні виконали два тести.

3.Двічі по два - чотири.

4.Троє унів виконали завдання.

ответ:Я думаю, що писати грамотно потрібно з кількох причин.

По-перше, для того, щоб економити час інших людей. У нашій мові є багато схожих слів за звучанням, але абсолютно різних за змістом та написанням. Крім того, іноді заходиш в Інтернет і дивуєшся, прийшло повідомлення з текстом: «превед, кадила». Відразу ж здогадуєшся, що «превед» – це «привіт», а далі приходиш в ступор і намагаєшся зрозуміти, що значить друге слово, згадуєш, що в церкві є якесь кадило, з яким ходить священик і розмахує ним. Далі думаєш, може бути, це повідомлення написав якийсь сектант або масон, або це слово – якась новомодна лайка, а хвилин через п’ятнадцять доходить, що «кадила» – це «як справи». Для того, щоб не шокувати своїх рідних і близьких, економити їхній час і нервові клітини, просто необхідно писати грамотно.

По-друге, грамотна орфографія – це ознака освіченості людини, її культури. Потрібно писати без помилок, щоб тебе вважали освіченою, культурною людиною.

По-третє, правила орфографії придумали за багато років до нас, значить, це необхідно, значить, багато хто переконався на практиці, що без них не можна, як без законів у державі.

Грамота необхідна скрізь і всюди, і та людина, яка вміє правильно писати, завжди зможе висловити свою думку.

Объяснение надеюсь

Проблема статусу і функціонування української й російської мов в Україні, потреби в тих чи інших заходах з боку як держави, так і суспільства з метою оптимального її розв'язання стала предметом численних дискусій ледве не з перших років входження України до складу Московського царства. Гострота, масштаб і рівень дискусій змінювалися в часі, як і відповідні заходи російської, а згодом радянської державної влади. Часи відвертого й брутального нищення української мови і культури змінювалися на періоди певної лібералізації, зазвичай нетривалої й неглибокої, але сама проблема не зникала практично ніколи, а на другу половину ХХ ст. навіть загострилася. Слід, очевидно, пригадати, що саме мовне питання стало однією з основних причин боротьби за проголошення незалежності України. Надію на справедливе вирішення проблеми приніс 1989 рік, коли під тиском патріотично налаштованої демократичної громадськості Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки ухвалила Закон "Про мови в Українській РСР", а згодом й інші законодавчі акти, з Конституцією незалежної України включно. Однак очікувані сподівання не справдилися: проблема взаємин української і російської мов в українському суспільстві розв'язана не була - вона не зникла, а лише трансформувалася. Якщо раніше, за імперсько-радянських часів, ішлося про дискримінацію української мови й протекціонізм щодо російської, то тепер усе відбувається з точністю до навпаки: лемент зчиняється вже щодо утисків російської мови і щодо необхідності її захисту. Лунають навіть вимоги надати державній мові сусідньої країни статус другої державної в суверенній Україні. Що ж коїться в нас із мовами насправді? Кому й навіщо потрібна друга державна - російська? До чого це може призвести? Чи потрібно це українському народові, простим українцям, незалежно від їхнього етнічного походження? Хто і що від цього виграє? Про все це за поміркувати автор: не філолог, не політик, просто - громадянин і патріот своєї держави.