1. Відновити текст, поширюючи речення вставними конструкціями з довідки.
Того літа пощастило мені довідатися про те, чого раніше й підозрювати не міг. Я взнав від Миколки, що не тільки люди ходять у гості одне до одного, а й дерева до дерев. Так, верба в лузі ходить у гості до калини. І квітки вчащають у гості до квіток — настурція до калачика, красоля до повитиці, матіола до березки, бо їм теж кортить побути разом.
Комусь іншому я й не повірив би, але як я міг не повірити Миколці Кострубі, у якого за незмінного свідка завжди виступав пес Боніфацій!
Довідка: наприклад, напевне, мабуть, скажімо, певне, гадаю.
2. Списати даний текст, вставити пропущені букви(де потрібно), розкрити дужки, поставити розділові знаки. Підкреслити відокремлені члени речення.
Попер..ду за річ..кою танули ліси, що тяглися звідси і (в)гору ( по)над (В,в)орсклою і (в)низ до (Д,д)ніпра. Зав..юнився під ногами ро..сипчастий пісок бер..га. Річ..ки (з,с)хованої в бер..гах ще (не)видно було але вона вже ві..чувалася по свіжості й прохолоді, якою потягло від неї. Ліс наблизивш…сь пер..творився з син..ого в з..лений. Його соковиті хащі по той бік річ..ки прок..даючись повнилися пташиним (тисячо)голосим гомоном особливо солов..їними трелями. З..лений світ умитий росами лящав в..свистував в..дзвонював лунко п..р..ливався щедрою ро..маїтіс..тю акордів ладів і тонів. Птаство радіючи в..сні творило музику краси дивовижної: солов..ї аж заходились зозулі кували торкаючи дз..обиками чарівні клавіші неба.
(За О. Гончаром).
3. Списати текст,вставити пропущені букви (де потрібно),зняти скісну риску, розставити розділові знаки, підкреслити однорідні члени, скласти схему.
Ромашки чебр..ць кінс..кий щав..ль а у воді осока біла кашка лілії на латат..і пахли всі ці квіти з..млі й води. Старі дупласті кудлаті в..рби-болотянки і куч..ряві в..рболози увібравши в себе красу і силу д..рев ус..ого світу давали гостин..ий затінок.
Річ..ку пройняв лег..н..кий рідкий туман. У сизій воді чер..з туман ві..бивают..ся смугами кол..ори ранкового неба блідо/рожевий жовто/золотистий ясно/з..ленкуватий блакитний.
І знайомі з цим згодні: невдячні люди дуже часто трапляються навколо нас. Можливо, злом вони за добро не відплачують, але й подяки від них не дочекаєшся.
Але чому все одно потрібно творити добро? Мабуть, тому, що це нагальна потреба людини – посміхнутися комусь, простягти руку до До перейти вулицю, зігріти змерзлого, винайти для хворих чудодійні ліки. Або просто сказати добре слово підтримки.
Звичайно, коли людина говорить красиві слова та обіцянки – це ще не так багато вартує. Потрібно підкріпляти свої слова реальними вчинками.
Я думаю, що творити добро – це потреба навіть не просто людини, а всякої живої істоти. Скільки буває випадків, коли, наприклад, кіт виховує покинутих цуценят, або навіть вовки вигодовують загублених у лісі людських малюків. Не може жива істота жити без того, щоб самому творити добро. Усі релігії світу вчать нас робити добрі вчинки, і християнська віра теж.
Мабуть, у нашому непростому світі складно творити добро. І мені, як і усім, теж хочеться його творити. Але не завжди виходить. Часто забуваєш, що потрібно сказати щось хороше, а замість цього дратуєшся та огризаєшся на близьких та друзів. А потім почуваєшся дуже соромно. Часто губишся, коли час зробити добрий вчинок, а потім думаєш: потрібно було вчинити так і так…
Ми боїмося чинити добро, тому що не впевнені, що нам за це віддячать. Хотілося б скинути ці обмеження і просто робити добро безкорисливо, не сподіваючись на вигоду. Від цього можна отримати велику, безмежну радість. Найщасливіші люди – ті, хто вміє допомагати іншим просто по волі своєї душі. І для них це так само природно, як дихати. Оточуючі інколи вважають таких людей майже святими.
А той, хто добра не робить – він неначе живе у неповну силу, зіщулившись, озираючись навколо: де б вигоду знайти. Він не проживає половину свого життя, і з його очей ніколи не ллється життєдайний світ. Часто і дивитися на такого не хочеться.
Знаєте, одним з прикладів безкорисливої доброти я вважаю героїню поеми «Наймичка» Тараса Шевченка. Ганна виховувала свого сина, все робила для нього, хоч знала, що він не вважає її своєю матір’ю. Він міг би вирости та вигнати її на вулицю – адже для нього вона була усього лише наймичкою. Стара та хвора наймичка кому потрібна? Ганна цього не побоялася, і все життя віддала Маркові та його родині. І серце хлопця відізвалося на її доброту - він полюбив її як матір. Добро все одно знаходить справжню подяку, я в це вірю.