(1) Озеро здавалося синім, вода в ньому була хотою або зеленою. (2) Жовтою
тільки з весни - від глинян берегів, а зеленою все літо через цвітіння
водоростей. (3) Озеро було стоячим: у нього не впадала жодна річечка і жодна не вибігала з нього .
(4) Для наповнення його слугували лише весняні струмки ,
дощові потоки. (5) Казали, що утворилося воно без людського задуму .
Во к тексту:
1. Установiть вiдповiднiсть мiж номерами речень iз прийменниками та смисловими вiдношеннями на якi вказують прийменники з iменниками i займенниками.
а) мiсце дii
б) час дii
в) причина дii
г) мета дii

Тато з мамою збираються іти на ярмарок до Сігету. Господи, яка то радість для нас! Починаємо ковтати слину та облизуватись від згадки про солодку халву, глюкоз та бісквіти в позолочених папірцях. – На кого б малого залишити? – питається більш сама у себе мати. Це про Іванка, бо я вже першокласник, нівроку! Коли вийду з школи, то перш зупиняюсь дражнити Калаїшину собаку, поки бідна не захрипне гарчачи, опісля перехожу дорогу сисикатися з Семенишим гусаком, а вже потім іду в гості до старого Микити, який вгощає мене медом, поки я розказую йому всі шкільні новини, бо старого Бджолу, як його прозвали хлопці, страх цікавить знати все. І ось, як бачите, поки доплентаюся додому, тато з мамою могли б не з Сігету, а з Бухаресту повернутися. – Може, у Марії Гафіїної? – допомагає їй тато. – Та де? – махає рукою мама. – Відколи ці бешкетники взули її кота в горіхові шкаралупи ні чути не хоче. – А в старої Олени? – Ні та не захоче, бо носилися верхи на її козі. – А в Параски? – продовжує тато. – Глечик з молоком розбили. І так перелічили всіх сусідок, але на кого залишити Іванка – не знайшли. – Ну і славні в мене бахури, є чим гордитись, – погрозив нам тато пальцем. Я нібито не побачив того, а Іванко ані пис... Запхав по лікті руки у кишені і мовчки гойдає собі ногами та раз у раз на мене поглядає, немов хоче сказати: «Бач, яка я поважна особа, ось скільки клопочуть собі голови, поки вирішать на кого мене залишити». – А може б пішов з ним у школу? – киває тато головою у мій бік. – Йому олівець та клаптик паперу, і сидітиме тихо, як риба у воді, чи не так, Іванку? Іванко мовчки махає головою, що так, а мені приходить завити, як Николаїшина собака. Знаю я те «як риба у воді», – лиш його зачепить якийсь хлопець, розквасить губи і верещить, як у зубного лікаря. Ще не встигли ми добре через поріг класу переступити, а вчитель до нас: – Сьогодні в нас відкритий урок, інспекція приходить аж з Бая Маре, то ж молю вас, діточки, будьте чемні та тихі, аби муху чути в класі, а коли вже хочете щось сказати, то підіймайте гарненько два пальці вгору, добре? У нас від тої «інспекції з Бая Маре» аж мороз спиною поліз. Учитель повісив на стіну картину, на якій була намальована оса і, дивлячись на інспекторів почав: – Сьогодні будемо вивчати букву С. Ось тут на картині намальована оса, а під нею знаходяться три букви: буква О, буква С та буква А. Хто з вас може прочитати разом слово, написане під малюнком? Ми ні пис... Вчитель інспекцію питає, думаємо собі, бо інакше не радив був нам зберігати тишину, «аби муху чути в класі». – Ну, що написано під малюнком? – повторює вчитель. В класі, мабуть, ні одної мухи, бо інакше б її чути, така тиша. – Ну, тоді скажіть, що тут намалювано? – вказує вчитель на осу. Ми ні пис... А Іванко враз пирск, два пальці вгору. – О молодець! – похвалив його вчитель, і до інспекторів: – Він ще не ходить до школи, – а потім до Іванка: – Ну, скажи нам, Іванку, що намальовано на цім малюнку? Іванко надувся, як індик, і голосно крикнув: – Муха! Весь клас вибухнув сміхом, навіть учитель з інспекторами розсміялись, а Іванко вже квасить губи, ось-ось заверещить. Хіба не знаю я, те «тихо, як риба у воді»?

ответ:Кожна людина є цінною та неповторною. Усі ми різні, але прагнення стати гідною людиною має стати нашою спільною рисою. Недарма кожен з батьків намагається зробити усе можливе, щоб їхня дитина виросла гідною людиною. Але як це – бути гідним? Що таке гідність?

Протягом життя ми всі робимо вчинки та приймаємо рішення. Деякі з них є правильними, деякі призводять до помилок. Таким чином ми вчимося та розвиваємося. Є також певні орієнтири, на яки ми маємо рівнятися – морально-етичні принципи, затверджені суспільством.

Гідність – це вміння тримати себе та свої думки чистими, що допомагає вчинити правильно, навіть якщо для цього доведеться боротися з особистими емоціями та переступати через свої слабкості. Гідність – це внутрішнє відчуття благородства та відчуття власної відповідальності за своє життя та життя близьких. Гідна людина має чисті думки, адже саме від цього залежать її вчинки. Чесніть, благородство, порядність, співчуття до навколишніх та доброзичливість допомагають людині стати гідною.

Наше життя є складним. В ньому зустрічається усе: радість і горе, нагороди та випробування. Ми стикаємося з підлістю, зрадою, ненавистю та болем. Це також невід’ємні частини нашого життя, але тільки від нас залежить: чи гідно ми витримаємо ці складні життєві іспити та вийдемо з труднощів переможцем, зберігши людяність,чи зламаємося та втратимо єдине, що нам по суті належить – свою гідність.

Сьогодні, коли в сучасному світі досить важко знайти правильний шлях, адже моральні цінності та еталони правильної поведінки у суспільстві докорінно зламані, а людське життя не важить нічого, сьогодні, як ніколи, гостро постає проблема пошуку та відродження насамперед у самому собі цих вічних рис, що врешті решт і роблять людину гідною  тобто справжньою Людиною.