Запитання.
1. У чому відмінність прозової та віршованої мови?
2. Наведіть приклади епічних творів українських письменників.
3. Назвіть прізвище прозаїка, який жив і творив на межі ХІХ-ХХ ст.
4. Назвіть твір, головними героями якого є учні 7-го класу.
5. Хто з українських письменників XX ст. порушував проблеми згубно-
го впливу тоталітарної системи на особистість?
6. Назвіть, про події якого періоду української історії розповідає твір
М. Коцюбинського «Дорогою ціною».
7. Кого з письменників називали «Гомером кіно XX століття»?
8. Назвіть головних героїв твору О. Довженка «Ніч перед боєм».
9. Доведіть, що твір В. Дрозда «Білий кінь Шептало » оповідання.
10. Сформулюйте ідею твору Ю. Винничука «Місце для дракона».
11. Назвіть проблеми твору М. Коцюбинського «Дорогою ціною».
12. Розкажіть, у якому творі події відбуваються в казковій країні.
«Любіть Україну!» — це палке слово поета, мовлене в радісну годину визволення української землі.
В. Сосюра створив ліричний образ «вишневої України», який оживає в нашій уяві чітко, рельєфно, наче на полотні вправного живописця. Сердечно, мовби в душу заглядаючи, звертається поет, зокрема, до кожного з нас і до всього народу:
Любіть Україну, як сонце любіть,
як вітер, і трави, і води,
в годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.
Поет змальовує Україну, як «в світі єдину, одну», в зірках, у квітці, в пташині, у хвилях Дніпра — в тому вічному й нетлінному, що прийшло до нас крізь віки. Україні всміхається сонце, миготять зорі, шумлять верби над ставами, сяють вогні електростанцій.
Ми всотуємо українську пісню, думу, красу українських національних святинь, які нагадують золоті моря пшениці в неозорих степах, сердечно любимо Україну «у сні й наяву, любимо і красу її, вічно живу і нову, і мову її солов’їну».
Український народ «своїми ділами» завоював пошану й повагу інших народів, і ми повік не забудемо звитяг славного лицарства запорізького, тих безсмертних оборонців нашого краю, нашого козацького роду.
Поет у творі звертається до всіх узагалі і до кожного зокрема.
Анафора «Любіть Україну» робить вірш струнким і композиційно завершеним.
Поетове слово звучить щиро й безпосередньо. З порадою бути вірним у своїй палкій любові рідній Україні звертається поет до юнака:
Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
І сльози, і все до загину…
Не можна любити народів других,
Коли ти не любиш Вкраїну!
Палким закликом-заповітом завершується високопатріотична поезія В. Сосюри:
Всім серцем любіть Україну свою,—
І вічні ми будемо з нею.
Прокинувшись вранці, Климко вирушає у подорож до міста Слов’янська, щоб придбати сіль, яку потім можна було виміняти на будь-який харч («мисочку чи дві кукурудзи, відерце картоплі чи й хліба справжнього») Хлопець згадав, як він, сирота, жив у дядьки Кирила, машиніста великого паровоза ФД. Климко завжди зустрічав дядька, готував їжу, звітувався про навчання. Одного разу дядьку привезли на дрезині-рейковозі мертвим. Відбулося його поховання. Климко залишається самотнім
Климко після смерті дядька Кирила не залишився жити у тітки Моті і вирушив до великого міста. Дід Бочонок, він же аптекар, полюбляв ходити по базару і рекомендувати торговцям ліки. Він дав Климку білі сухарі, які потім виявилися червивими. Хлопець, щоб не зголодніти, вимушений був шукати їжу. Йому пощастило: накопав п’ятдесят сім картоплин. Тяжким випробуванням для Климка була хвороба ніг, які він самотужки вилікував. Під час перепочинку подорожуючий помилувався горобцями-бешкетниками, красою осінньої природи. Незабаром можна було побачити велике місто у долині.
На шляху до Слов’янська Климко побачив чорну копичку, але помилився, то був старий курень на баштані, де він і переночував. Після того як згоріла станція від бомбардування, Климко оселяється у ваговій кімнаті шахтної сортувальниці. Зустріч Климка і Зульфата. Зульфат допомагає другу облагородити його життя. На висілку, після приходу італійців, голод. Найцінніший харч — сіль. Климко вирушає у подорож до Слов’янська, щоб здобути сіль і до вчительці з немовлям, які оселяються у нього.
Прокинувшись вранці, Климко відчув, що до нього підступає хвороба. Швидко зробивши собі взуття, він пішов до міста, яке здалося йому сірим, непривітним. Климко потрапляє на базар, де було багато жебраків і простого люду. Товар не купувався, а здебільшого мінявся. Безногий дядько подарував Климкові взуття, розповів про місто, де можна здобути солі. Під час облави дядько і Климко заступилися за дівчину, яку поліцаї намагалися забрати із собою. Незнайома жінка за до себе Климка і обіцяє дати йому стільки солі, скільки він донесе.
Три дні перебував Климко у тітки Марини, сам того не відчуваючи, бо був тяжко хворим. Прокинувшись і не побачивши хазяйки, Климко підмів двір, порвав старий цупкий бур’ян попід призьбою. Тітка Марина запропонувала хлопцю залишитися у неї жити. Той відмовився. Тітка допомагає Климкові потрапити у вагон ешелону. На станції Дебальцеве німець виштовхнув хлопця з вагону і сильно вдарив його. До рідного місця треба було пройти кілометрів шістдесять.
Климко підходив до своєї станції вже увечорі. Він дуже втомився. Раптом почулася стрілянина. Від переїзду назустріч йому біг якийсь чоловік — босий, у солдатському галіфе, і в гімнастерці без реміняки. Хлопець відчув, як його щось штовхнуло в груди. Климко впав. До нього швидко біг Зульфат.