В
Все
Б
Биология
Б
Беларуская мова
У
Українська мова
А
Алгебра
Р
Русский язык
О
ОБЖ
И
История
Ф
Физика
Қ
Қазақ тiлi
О
Окружающий мир
Э
Экономика
Н
Немецкий язык
Х
Химия
П
Право
П
Психология
Д
Другие предметы
Л
Литература
Г
География
Ф
Французский язык
М
Математика
М
Музыка
А
Английский язык
М
МХК
У
Українська література
И
Информатика
О
Обществознание
Г
Геометрия

З ким веде судову тяжбу Мартин Боруля і за що​

Показать ответ
Ответ:
лис8889
лис8889
16.11.2020 02:50
   Закінчення до оповідання "Дивак" Григір Тютюнник можна скласти таке:

    Минали роки. Олесь підріс. Однокласники вже так не глузували з хлопця, як раніше, адже зрозуміли його особливість. Прийшов час обирати професію. Олесь довго думав, ким хоче стати. І вирішив Олесь вступати до вищого навчального закладу на біолога.
   Вивчився Олесь в університеті, здобув бажану професію. Тепер він знав про природу все. Почав парубок займатися науковою діяльністю, адже бажав зберегти зникаючі види рослин в Україні. Ось так любов до природи визначила життєвий шлях нашого дивака.
0,0(0 оценок)
Ответ:
sonya408
sonya408
04.05.2020 00:48
Коли мій син приносить незадовільну оцінку, дружина запитує з трагедійними нотками в голосі: 
— Це що?.. Що це таке?! 
І тиче пальцем у сторінку щоденника, де стоїть «двійка» або навіть «трійка», схожа на злющого шершня: така ж маленька голівка, таке ж велике, хижо націлене черевце з гострим жалом на кінці. Тож дружина тиче пальцем у того шершня так, немов хоче зігнати його зі сторінки щоденника, і все допитується: 
— Що це таке, я питаю?.. 
Син мій — ані слова у відповідь. Тільки палахкотять відстовбурчені вуха. Чого вони в нього такі великі й червоні? Невже і в мене колись були отакі? Не добившись відповіді на перше питання, дружина переходить до іншого: 
— Розказуй, що ти там накоїв? 
Цього разу голос у неї такий, наче вона запитує: кого там зарізав? 
Обличчя сина приходить у рух. Часто скліпують повіки, посмикуються щоки, розтуляються й затуляються губи, посіпується гостреньке підборіддя, а розвихрений непокірний «півник» на голові стирчить наївно й беззахисно. 
— Ми, той... Я, той... Ну, бігали... — починає мій син видушувати із себе слова. — А тоді, той... каталися... 
— На чому каталися? 
Син мій здивовано дивиться на маму: як вона не розуміє найелементарніших речей! На чому ж іще можуть кататися порядні хлопці, як не один на одному! 

— Далі! — суворо вимагає дружина, не без підстав підозрюючи, що це ще не все. 
— Ну, той... Сів на Олеся, а він навіз мене... 
— На що навіз? 
— На той... На Параску Михайлівну... 
— О Боже!.. 
— Вона, мамо, не впала! — додає швиденько син. — Тільки побігла... 
— Ще б не побігти! Два отакі белбаси врізались у спину! Чи у тебе є що в голові? 
Син цього не знає, тому й мовчить. 
— А ти чого мовчиш? Поговори хоч ти з ним, бо він на мене уже й вухом 
не веде! 
Це вже до мене. 
Я швиденько гашу цікавий вогник у очах (мені страх хочеться довідатись, як швидко бігла Параска Михайлівна!) і, набравши якомога строгішого вигляду, кажу: 
— Це — недобре! Це дуже, сину, недобре! 
— Твій тато ніколи такого не робив! — вставляє дружина для зміцнення мого авторитету. 
Син швидко зиркає на мене, і я читаю в його очах чи то здивування, чи то співчуття. 
— Так, не робив, — видушую я із себе. 
А бабуся, яка самовіддано любить онука, додає, зібравши обличчя в молитовні зморщечки: 
— Твій татусь, коли був отаким, як ти, ніколи не балувався. 
— І приносив додому відмінні оцінки! — додає дружина. 
— Усі вчителі не могли ним нахвалитися... 
— Бо він не був хуліганом!.. 
— Він спокійно сидів на уроках... 
— І не завдавав учителям жодних прикрощів... 
Мій син усе нижче клонить голову. Блакитна дитина, викликана прямо з небес бабусею та мамою, пурхає над моєю головою, вимахуючи сніжно-білими крильцями, сяє рожевими щічками і докірливо дивиться на забіяку повними всіх на світі чеснот голубими очима. 
— Ну, йди, — зжалюється врешті над сином дружина. — Йди і постарайся 
хоч трохи бути схожим на тата, коли він був отаким, як ти! 
У бабусі, моєї старенької мами, при оцій фразі починають підозріло посіпуватися губи, а я опускаю очі: мені здається, що зараз у мене точнісінько такі вуха, як у сина, — ліхтарі ліхтарями. 
Син, важко зітхнувши, йде роздягатися. Він уникає мене поглядом, і я його добре розумію. Адже коли б оця блакитна дитина залетіла багато-багато років тому в наш п'ятий «Б» клас, вона не вирвалася б звідти живцем. А якщо й вирвалася б, то з обдертими крилами. І найбільше отого блакитного пір'я, звичайно ж, лишилося б у моїх жменях! 
Увесь той день, до пізньої ночі, не давала мені спокою ота блакитна дитина. І я врешті-решт зрозумів, що не спекаюся її, поки не розповім усієї правди. 
Усієї до кінця. 
Отже, про блакитну дитину. 
0,0(0 оценок)
Популярные вопросы: Українська література
Полный доступ
Позволит учиться лучше и быстрее. Неограниченный доступ к базе и ответам от экспертов и ai-bota Оформи подписку
logo
Начни делиться знаниями
Вход Регистрация
Что ты хочешь узнать?
Спроси ai-бота