Твори Володимира Дрозда після своєї появи завжди отримували полярні оцінки: хтось їх критикував, пропонував "кинути написане в темний куток", хтось знаходив в них щось оригінальне й неповторне. Причину такого ставлення до своєї творчості письменник пояснив сам: "Не хочу бути таким, як усі". Оповідання "Білий кінь Шептало" з’явилося у 1965 році. Сумнозвісні часи іастою", які вимагали від кожного бути таким, як усі. Тогочасні радянські кришки не дали схвального відгуку на твір, бо в ньому письменник зачіпав важливу вселюдську проблему особистості в суспільстві, яка гостро стояла і у тогочасномуРадянському Союзі, де народилося прислів’я: ""Сірі" починають і виграють". Відрізнятися від інших було і небезпечно, і безглуздо. Чесних поетів змушували замовкати — процвітали пристосуванці. Найрозповсюдженішою формою протесту проти режиму був шепіт незадоволення на численних кухнях країни. Панував тоталітаризм. На початку своєї літературної діяльності Володимир Дрозд написав: "Завдання новітньої літератури нашої — формувати, пробуджувати духовне багатство індивідуальності, яка могла б протистояти будь-якому зовнішньому тискові". Саме цю проблему формування особистості в умовах тоталітарної системи, проблему підневільного становища людини поклав письменник в основу оповідання "Білий кінь Шептало". Темою твору стала алегорична розповідь про те, що може стати ся з людиною, якщо вона не використовує свого шансу бути вільною і стає покірною. Оповідання "Білий кінь Шептало" з’явилося 1965 року, а в 1967 р. Дрозд написав продовження — оповідання "Кінь Шептало на молочарні". Нині обидва твори добре відомі читачам і перекладені багатьма мовами, хоча у свій час отри мали несхвальні відгуки критики.
ответ:Володимир Винниченко народився 26 липня 1880 р. в місті Єлисаветграді. У дитинстві був упертим і дуже непосидючим, і батьки надовго запам’ятали його витівки: одного разу по річці Інгул на ковзанах приїхав до бабусі й дідуся, що жили за півсотні кілометрів. Зростав фізично розвиненим, як для свого віку, а найулюбленішою була гра у «солов'я-розбійника». Хлопець мав добру пам’ять, самостійно навчився читати («букварем» стали афіші, принесені братом з друкарні).
Перша вчителька ще в народній школі переконала батьків у тому, що їхня дитина дуже здібна. Незважаючи на тяжке матеріальне становище сім’ї, до думки цього педагога прислухалися і Володимира віддали до Єлисаветградської чоловічої класичної гімназії. Тут хлопчик відчував, що навколо панує зневага до селян, їхньої мови, одягу: «Мы тебя учим не на свинопаса, а на чиновника». Це було перше усвідомлення соціальної та національної нерівності, яке викликало в дитини палке бажання протистояти несправедливості: бійки з учнями, розбивання шибок у хатах учителів-кривдників, а далі - участь у революційній організації. В. Винниченко написав «революційну поему», за яку спочатку тиждень відсидів у карцері, а згодом його відрахували з гімназії. Проте юнак екстерном підготувався до іспиту на атестат зрілості в Златопільській гімназії. Усе життя митець працював над самоосвітою, досконало знав кілька мов: російську, латинську, грецьку, німецьку та французьку.
Володимир Винниченко як літератор-початківець намагався наслідувати художній стиль Івана Нечуя-Левицького та Панаса Мирного. Тож першим його «революційним» твором стала «Софія» (приблизно 1899 р.). Особливо цікавили цього митця «болота плодородні», магнітом притягували «випадки суспільності» (Іван Франко): соціальне дно, світ босяків, злодіїв.
«Серед млявої тонко-аристократичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників раптом виринуло щось дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що... валить валом, як саме життя, всуміш, українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає... границь своїй пластичній творчості».
Іван Франко
1901 р. В. Винниченко вступив на юридичний факультет Київського університету; невдовзі створив таємну організацію «Студентська громада». У цей період з’явилося перше оповідання письменника - «Сила і краса» (початок 1902 р.), надруковане в «Киевской старине». Згодом воно дало назву збірці. Хоча критики дорікали авторові за «розхристаний стиль і грубувату мову» (Микола Вороний), «волохатий, необроблений стиль» (Сергій Єфремов), що його мова «поплямована великоруськими словами» (І. Нечуй-Левицький), Іван Франко побачив у юному Володимирі Винниченкові непересічний талант.
Різка еволюція творчості засвідчила, що письменницький талант В. Винниченка розвивався швидкими темпами. Між його юнацькою «Софією» та оповіданням «Сила і краса», назву якого згодом було змінено на «Краса і сила», дистанція не в роках, а в якості написаного.
Паралельно з літературною діяльністю В. Винниченко занурюється у вир політичного життя - стає членом Революційної української партії (РУП) і проводить агітаційно-пропагандистську роботу серед робітників Києва та селян Полтавської губернії. За це 1903 р. юнака заарештовують і утримують в одиночній камері Лук’янівської в’язниці, звідки він, до речі, успішно втікає. Як наслідок, В. Винниченка відрахували з університету. Згодом - знову в’язниця, потім Володимира відправляють у дисциплінарний батальйон, звідки він також утік і перебрався до Галичини. Юнакові вдалося налагодити зв’язки з галицькими партіями. В. Винниченко кілька разів нелегально переходив кордон, контрабандою1 переправляв у Наддніпрянську Україну заборонену пресу. Його знову заарештовують, але з до товаришів Винниченкові знову вдається вирватися з рук поліції, адже цього разу вже могли присудити й довічне ув’язнення. Щоб уникнути подальших ризиків, Володимир емігрував до Галичини, де разом із Михайлом Грушевським видавав журнал «Промінь».
Оповідання "Білий кінь Шептало" з’явилося у 1965 році. Сумнозвісні часи іастою", які вимагали від кожного бути таким, як усі. Тогочасні радянські кришки не дали схвального відгуку на твір, бо в ньому письменник зачіпав важливу вселюдську проблему особистості в суспільстві, яка гостро стояла і у тогочасномуРадянському Союзі, де народилося прислів’я: ""Сірі" починають і виграють". Відрізнятися від інших було і небезпечно, і безглуздо. Чесних поетів змушували замовкати — процвітали пристосуванці. Найрозповсюдженішою формою протесту проти режиму був шепіт незадоволення на численних кухнях країни. Панував тоталітаризм.
На початку своєї літературної діяльності Володимир Дрозд написав: "Завдання новітньої літератури нашої — формувати, пробуджувати духовне багатство індивідуальності, яка могла б протистояти будь-якому зовнішньому тискові". Саме цю проблему формування особистості в умовах тоталітарної системи, проблему підневільного становища людини поклав письменник в основу оповідання "Білий кінь Шептало". Темою твору стала алегорична розповідь про те, що може стати ся з людиною, якщо вона не використовує свого шансу бути вільною і стає покірною.
Оповідання "Білий кінь Шептало" з’явилося 1965 року, а в 1967 р. Дрозд написав продовження — оповідання "Кінь Шептало на молочарні". Нині обидва твори добре відомі читачам і перекладені багатьма мовами, хоча у свій час отри мали несхвальні відгуки критики.
ответ:Володимир Винниченко народився 26 липня 1880 р. в місті Єлисаветграді. У дитинстві був упертим і дуже непосидючим, і батьки надовго запам’ятали його витівки: одного разу по річці Інгул на ковзанах приїхав до бабусі й дідуся, що жили за півсотні кілометрів. Зростав фізично розвиненим, як для свого віку, а найулюбленішою була гра у «солов'я-розбійника». Хлопець мав добру пам’ять, самостійно навчився читати («букварем» стали афіші, принесені братом з друкарні).
Перша вчителька ще в народній школі переконала батьків у тому, що їхня дитина дуже здібна. Незважаючи на тяжке матеріальне становище сім’ї, до думки цього педагога прислухалися і Володимира віддали до Єлисаветградської чоловічої класичної гімназії. Тут хлопчик відчував, що навколо панує зневага до селян, їхньої мови, одягу: «Мы тебя учим не на свинопаса, а на чиновника». Це було перше усвідомлення соціальної та національної нерівності, яке викликало в дитини палке бажання протистояти несправедливості: бійки з учнями, розбивання шибок у хатах учителів-кривдників, а далі - участь у революційній організації. В. Винниченко написав «революційну поему», за яку спочатку тиждень відсидів у карцері, а згодом його відрахували з гімназії. Проте юнак екстерном підготувався до іспиту на атестат зрілості в Златопільській гімназії. Усе життя митець працював над самоосвітою, досконало знав кілька мов: російську, латинську, грецьку, німецьку та французьку.
Володимир Винниченко як літератор-початківець намагався наслідувати художній стиль Івана Нечуя-Левицького та Панаса Мирного. Тож першим його «революційним» твором стала «Софія» (приблизно 1899 р.). Особливо цікавили цього митця «болота плодородні», магнітом притягували «випадки суспільності» (Іван Франко): соціальне дно, світ босяків, злодіїв.
«Серед млявої тонко-аристократичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників раптом виринуло щось дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що... валить валом, як саме життя, всуміш, українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає... границь своїй пластичній творчості».
Іван Франко
1901 р. В. Винниченко вступив на юридичний факультет Київського університету; невдовзі створив таємну організацію «Студентська громада». У цей період з’явилося перше оповідання письменника - «Сила і краса» (початок 1902 р.), надруковане в «Киевской старине». Згодом воно дало назву збірці. Хоча критики дорікали авторові за «розхристаний стиль і грубувату мову» (Микола Вороний), «волохатий, необроблений стиль» (Сергій Єфремов), що його мова «поплямована великоруськими словами» (І. Нечуй-Левицький), Іван Франко побачив у юному Володимирі Винниченкові непересічний талант.
Різка еволюція творчості засвідчила, що письменницький талант В. Винниченка розвивався швидкими темпами. Між його юнацькою «Софією» та оповіданням «Сила і краса», назву якого згодом було змінено на «Краса і сила», дистанція не в роках, а в якості написаного.
Паралельно з літературною діяльністю В. Винниченко занурюється у вир політичного життя - стає членом Революційної української партії (РУП) і проводить агітаційно-пропагандистську роботу серед робітників Києва та селян Полтавської губернії. За це 1903 р. юнака заарештовують і утримують в одиночній камері Лук’янівської в’язниці, звідки він, до речі, успішно втікає. Як наслідок, В. Винниченка відрахували з університету. Згодом - знову в’язниця, потім Володимира відправляють у дисциплінарний батальйон, звідки він також утік і перебрався до Галичини. Юнакові вдалося налагодити зв’язки з галицькими партіями. В. Винниченко кілька разів нелегально переходив кордон, контрабандою1 переправляв у Наддніпрянську Україну заборонену пресу. Його знову заарештовують, але з до товаришів Винниченкові знову вдається вирватися з рук поліції, адже цього разу вже могли присудити й довічне ув’язнення. Щоб уникнути подальших ризиків, Володимир емігрував до Галичини, де разом із Михайлом Грушевським видавав журнал «Промінь».
Объяснение: