З Чіпкою читач знайомиться вже на перших сторінках твору. Це широкоплечий двадцятирічний парубок, э гострими карими очима, довгобразим лицем, одягнений у білу вишивану сорочку та просту свиту, накинуту наопашки. На голові в нього висока шапка.
Та автори не задовольняються зовнішніми ознаками в змалюванні портрета. Вони знаходять риси, що розкривають соціальний стан персонажа («Не багатого роду! — казала проста свита»), і якості характеру («Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших хуторах та селах. Одно тільки в нього неабияке — дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духовна міць, разом з якоюсь хижою тугою...»).
А далі докладно показано формування характеру героя, нарост тання його протесту проти поневолення людини. Син зневаженої селянки-біднячки, Чіпка зростав у злиднях, в атмосфері недоброзичливості і ворожості. Тільки бабусині казки розширювали світогляд хлопчика, примушували його задуматися і часом викликали в нього не дитячі запитання. Розумний від природи, кмітливий, працьовитий, гордий, він гостро переживає соціальну несправедливість. У житті йому зустрічалося небагато хороших людей: баба Оришка, дід Улас, Галя. Найчастіше малого Чіпку ображали: батько покинув, мати лаяла й била, зриваючи злість за своє невдале заміжжя, тяжку працю та злидні. Доля не зглянулась і в подальші роки: землю відібрали, вигнали з земства. Прагнення помсти з'явилось у Чіпки ще в дитинстві. Коли за впертість його прогнав багатій Бородай, він «поніс у серці гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робітника...»
Вразлива душа й допитливий розум прискорюють зростання Чіпки. Його добре, гаряче серце, розбуджене побаченим чи почутим, довго не могло заспокоїтися. Розповіді діда Уласа про кріпацьку неволю, зокрема про нещасливу долю батька, важким каменем лягали в дитячу душу.
Кожний етап життя героя Подано дуже виразно через розкриття його внутрішнього світу. Так, великою силою емоційної наснаженості, психологічною переконливістю позначені роздуми Чіпки в зв'язку з несправедливим відбиранням землі. Чесну, бентежну душу парубка розкривають різкі переходи від сподівань жити щасливо до болісних думок про кривду, що «заснувала цілий світ», про лихо, з тенет якого трудівникові не вирватися. Яскраво розкриває характер Чіпки й гарячкова розмова з самим собою у важку безсонну ніч, коли зримо постала неправда у світі сильних, адже за право працювати на своїй землі чиновник з цинічною відвертістю вимагає у селянина хабара.
Саме в цю мить Чіпка втратив не лише ниву, а й віру в справедливість. У його серці знову закипіла ненависть, але, на жаль, не тільки до гнобителів та їх прислужників, а й до всіх людей. Це той пси-хологічний.мбмент, який проливає світло иа його подальшу долю, пробуджує сліпе бунтарство зневаженої» обікраденої людини.
Своє горе, чорну безнадію Чіпка починає топити в чарці. Та й компанія для цього швидко знайшлась: Лушня, Пацюк, Матня. А від пиятики вже прямий крок до грабунку.
В романі глибоко вмотивовуються злочинні дії парубка. Болі змученої душі, кричуща соціальна несправедливість — ось що штовхнуло вчорашнього хлібороба, щасливого своєю працею» на шлях грабіжництва. Чіпка вважає ці вчинки відбиранням свого ж добра, привласненого багатшими і сильнішими.
Прагнення помсти ще більше поглиблюється в Чіпці після катування його екзекуторами в день придушення селянського бунту. Гнівні слова злітають з його вуст, звучать у них і біль, і грізне застереження гнобителям: «За ті сльози, за ту кров, що сьогодні безневинно пролито... будуть вони довіку мучитися, до суду мордуватися!..» Нестримним почуттям ненависті до панства Чіпка близький до шевченківських протестантів і месників.
Чіпці Варенику не вистачило сили волі протистояти руйнуванню свого життя. Він зрозумів, що гріховний шлях легший. Звідси — сліпе, стихійне бунтарство зневаженої, обікраденої людини. Роздумуючи над особистою недолею, над всенародним лихом, Чіпка все глибше усвідомлює соціальні корені пануючої несправедливості. Для нього стає очевидним, що на трудівника «налягли» і поміщик, і піп, і шинкар, і «свій брат-богатир», що «всім бажається поїздити» на шиї безправного селянина.
Під впливом лихого «товариства» Чіпка опустився на саме дно життя. Проте добро в його натурі на якийсь час перемогло. Він соромився свого давнього безпуття. А коли пішли розмови про земство, про вибори гласних, Чіпка закликає громаду захищати свої інтереси. Останнім поштовхом, що зіпхнув правдошукача на стежку сліпої помсти став наказ губернатора про виведення Чіпки з управи «по неблагонадежности». Грабунки, вбивства зводять нанівець його протест. Кров невинних людей страшним тавром за-плямовуе Чіпку. Із правдошукача він перетворився на кримінального злочинця, коли очолив банду, убив сторожа, вирізав мирну сім'ю хуторян.
Хоч Павлусю було лише п'ятнадцять років, але він часто потрапляє, а потім вибирається із ситуацій, з яких йому, здавалося б, вибратися не під силу. Автор явно перебільшує фізичні можливості свого героя, але, певно, він намагався довести нам, сьогоднішнім, що такі молоді герої - окраса історії України! І ми вже не помічаємо цього перебільшення, бо образ Павлуся захоплює нас, викликає особливу симпатію; його хочеться наслідувати і буди на нього схожим. Ось Павлусь вирушає в далекі й небезпечні мандри на пошуки сестри, яку щиро любив. Ні лихі часи, ні повна невідомість не зупиняють юного героя, бо його надихають рішучість і сміливість старших співвітчизників-запорожців. Він намагається насамперед собі довести, що гідний їх, вірних захисників нашої землі від татарських набігів. А. Чайковський не ідеалізує Павлуся, хоч, у першу чергу, наділяє його найкращими рисами, за які хлопця не можна не полюбити. Я схиляюсь перед його патріотизмом, присягою на вірність рідному краєві (вона звучить у внутрішніх монологах героя) , перед щирістю та м'якістю душі, теплотою та ніжністю почуттів. Навіть те, що він нібито поступається совістю і вдається до хитрощів і обману татарина, який хотів повернути хлопця до двору Сулеймана, можна виправдати. Ним керувала мета будь-що вижити, щоб здійснити свою мрію - знайти сестричку Ганнусю і визволити її з неволі. Цій благородній меті були підпорядковані всі його вчинки і поведінка, поки не здійснилася його зустріч з сестрою.
Та автори не задовольняються зовнішніми ознаками в змалюванні портрета. Вони знаходять риси, що розкривають соціальний стан персонажа («Не багатого роду! — казала проста свита»), і якості характеру («Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших хуторах та селах. Одно тільки в нього неабияке — дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духовна міць, разом з якоюсь хижою тугою...»).
А далі докладно показано формування характеру героя, нарост тання його протесту проти поневолення людини. Син зневаженої селянки-біднячки, Чіпка зростав у злиднях, в атмосфері недоброзичливості і ворожості. Тільки бабусині казки розширювали світогляд хлопчика, примушували його задуматися і часом викликали в нього не дитячі запитання. Розумний від природи, кмітливий, працьовитий, гордий, він гостро переживає соціальну несправедливість. У житті йому зустрічалося небагато хороших людей: баба Оришка, дід Улас, Галя. Найчастіше малого Чіпку ображали: батько покинув, мати лаяла й била, зриваючи злість за своє невдале заміжжя, тяжку працю та злидні. Доля не зглянулась і в подальші роки: землю відібрали, вигнали з земства. Прагнення помсти з'явилось у Чіпки ще в дитинстві. Коли за впертість його прогнав багатій Бородай, він «поніс у серці гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робітника...»
Вразлива душа й допитливий розум прискорюють зростання Чіпки. Його добре, гаряче серце, розбуджене побаченим чи почутим, довго не могло заспокоїтися. Розповіді діда Уласа про кріпацьку неволю, зокрема про нещасливу долю батька, важким каменем лягали в дитячу душу.
Кожний етап життя героя Подано дуже виразно через розкриття його внутрішнього світу. Так, великою силою емоційної наснаженості, психологічною переконливістю позначені роздуми Чіпки в зв'язку з несправедливим відбиранням землі. Чесну, бентежну душу парубка розкривають різкі переходи від сподівань жити щасливо до болісних думок про кривду, що «заснувала цілий світ», про лихо, з тенет якого трудівникові не вирватися. Яскраво розкриває характер Чіпки й гарячкова розмова з самим собою у важку безсонну ніч, коли зримо постала неправда у світі сильних, адже за право працювати на своїй землі чиновник з цинічною відвертістю вимагає у селянина хабара.
Саме в цю мить Чіпка втратив не лише ниву, а й віру в справедливість. У його серці знову закипіла ненависть, але, на жаль, не тільки до гнобителів та їх прислужників, а й до всіх людей. Це той пси-хологічний.мбмент, який проливає світло иа його подальшу долю, пробуджує сліпе бунтарство зневаженої» обікраденої людини.
Своє горе, чорну безнадію Чіпка починає топити в чарці. Та й компанія для цього швидко знайшлась: Лушня, Пацюк, Матня. А від пиятики вже прямий крок до грабунку.
В романі глибоко вмотивовуються злочинні дії парубка. Болі змученої душі, кричуща соціальна несправедливість — ось що штовхнуло вчорашнього хлібороба, щасливого своєю працею» на шлях грабіжництва. Чіпка вважає ці вчинки відбиранням свого ж добра, привласненого багатшими і сильнішими.
Прагнення помсти ще більше поглиблюється в Чіпці після катування його екзекуторами в день придушення селянського бунту. Гнівні слова злітають з його вуст, звучать у них і біль, і грізне застереження гнобителям: «За ті сльози, за ту кров, що сьогодні безневинно пролито... будуть вони довіку мучитися, до суду мордуватися!..» Нестримним почуттям ненависті до панства Чіпка близький до шевченківських протестантів і месників.
Чіпці Варенику не вистачило сили волі протистояти руйнуванню свого життя. Він зрозумів, що гріховний шлях легший. Звідси — сліпе, стихійне бунтарство зневаженої, обікраденої людини. Роздумуючи над особистою недолею, над всенародним лихом, Чіпка все глибше усвідомлює соціальні корені пануючої несправедливості. Для нього стає очевидним, що на трудівника «налягли» і поміщик, і піп, і шинкар, і «свій брат-богатир», що «всім бажається поїздити» на шиї безправного селянина.
Під впливом лихого «товариства» Чіпка опустився на саме дно життя. Проте добро в його натурі на якийсь час перемогло. Він соромився свого давнього безпуття. А коли пішли розмови про земство, про вибори гласних, Чіпка закликає громаду захищати свої інтереси. Останнім поштовхом, що зіпхнув правдошукача на стежку сліпої помсти став наказ губернатора про виведення Чіпки з управи «по неблагонадежности». Грабунки, вбивства зводять нанівець його протест. Кров невинних людей страшним тавром за-плямовуе Чіпку. Із правдошукача він перетворився на кримінального злочинця, коли очолив банду, убив сторожа, вирізав мирну сім'ю хуторян.
Ось Павлусь вирушає в далекі й небезпечні мандри на пошуки сестри, яку щиро любив. Ні лихі часи, ні повна невідомість не зупиняють юного героя, бо його надихають рішучість і сміливість старших співвітчизників-запорожців. Він намагається насамперед собі довести, що гідний їх, вірних захисників нашої землі від татарських набігів.
А. Чайковський не ідеалізує Павлуся, хоч, у першу чергу, наділяє його найкращими рисами, за які хлопця не можна не полюбити. Я схиляюсь перед його патріотизмом, присягою на вірність рідному краєві (вона звучить у внутрішніх монологах героя) , перед щирістю та м'якістю душі, теплотою та ніжністю почуттів. Навіть те, що він нібито поступається совістю і вдається до хитрощів і обману татарина, який хотів повернути хлопця до двору Сулеймана, можна виправдати. Ним керувала мета будь-що вижити, щоб здійснити свою мрію - знайти сестричку Ганнусю і визволити її з неволі. Цій благородній меті були підпорядковані всі його вчинки і поведінка, поки не здійснилася його зустріч з сестрою.