Доброго дня, Тарасе Григоровичу! Нарешті, наважилась до Вас написати. Чи до «Тебе» - все-таки не чужі ж люди. Як ти там? Не впевнена, чи знаєш ти, що робиться у нас на Украйні, тому спробую оповісти дещо.Так, нелегко тобі було, але знав би ти, Тарасе, чого вже люд український натерпівся після твоєї смерті… Це обман, що кріпацтво відмінили, пани, навпаки, могутнішими і лютішими стали… І голодом нас морили, і холодами сибірськими винищували, і свинцем розжареним пробивали тіла, твої послання не дозоляли читати, брехали, що ти в Бога не вірив… Та все знаходились люди, які твоєму величному ділу загинути не давали - пером проти панів воювали… Стус, Симонеко – та ти їх, напевно, і без мене знаєш, ви ж тепер Там разом. Пройшло вже багато літ, у нас тут комп’ютери, Інтернет, глобалізація, підкорення космосу… та ти не думай, що все зовсім змінилось - проблеми ті ж самі, що й у твої часи: «московини» і «жиди» Україну роздирають (ти тільки листа цього нікому не показуй, бо звинуватять і мене в «антисемітизмі» й «ксенофобії»). А ще люди по ночах плачуть до сих пір від панського свавілля та безправ’я свого – ну, точнісінько все, як у твої часи.А! Та я ж найголовніше забула сказати - ненька наша Україна вже 21 рік як незалежна… Та ти не поспішай радіти: на папері воно одне, а насправді, сам знаєш, як буває… От сидять там зараз в місті Києві «мужі мудрі», прикметні своїм недоумством, і вирішити ніяк не можуть, куди б оце Україні податись: одні в Європу тягнуть, інші кажуть, що без Росії нам не обійтись… Пам’ятаєш, батьку, як ти писав: «У чужому краю не шукайте, не питайте того, що немає…». Не прислухається до тебе ніхто. Ні, ти тільки не подумай, що тебе не поважають. Поважають… Ще й як поважають: в кожному місті пам’ятник тобі стоїть, і всі твої роковини святкуємо.І гетьман наш преславний вкотре заведе свого гвинтокрила і до тебе, до Канева, радитись полетить. Буде думу гадати, як би оце побільшепокрасти, вибач, обмовилась, «покращити» (втім, чого гріха таїти – не обмовилась таки!)А як вже гарно наші політики-гетьмани про тебе говорять: «національним героєм» звуть і слів ласкавих не шкодують… А в них, щоб героєм зватись не просто народові треба подобатись, треба і в них шану заслужити, найперше –… світ цей покинути. Бо воно і не знати, чи любили б вони тебе так, якби ти живим був, радше – навпаки. Ось був у нас недавно журналіст славний, хоч і не звідси родом, Георгій Гонгадзе, писав як гарно: правдиво і гостро. Але ж який він в біса герой, якщо живий? Та знайшлись добрі люди - «до йому героєм стати… Та так, що вже 11 літ не можуть знайти тих, хто «допоміг». Ти не дивуйся - у нас воно тепер всюди так: злочинці вироки виносять. Бо ж в дзеркало то тицяти соромно, от і винних сердешні шукають.Та й і освіта трохи змінилась: п’яних дяків у нас в школах немає (вони в міністерства подались), а діти вчитись не хочуть. Воно тобі, певно, дивно буде таке почути… І книжки мають, і зошити, а робити нічого не хочуть… А пам’ятаєш, як ти малим мав подертий зшиток, в якому вірші писав, і малював водою на каменях, бо грошей на фарби не було. Мабуть, змінились-таки, Тарасе, часи…Ти вже вибач, що і мої «думи постали на папері сумними рядами»… Я б тебе без приводу не турбувала… Та, знаєш, я вірю, що ми впораємось. Так, Тарасе, ми впораємось, бо слово Твоє, ще поміж народом живе і житиме: не в кабінетах чиновницьких, не в пишних промовах недолугих гетьманів, а серед люду простого, в його тяжінні до справедливості, в його нескореності, в маленьких пошарпаних «кобзариках», які виховають ще не одне покоління УКРАЇНЦІВ. P. S.: Тарасе, якщо вже тобі до нас не приїхати, то попроси Його, щоб послав Кобзаря, такого ж, як і ти; хоч сліпого, та, головне, щоб серце зряче мав…
*Там де пустка замість серця, порятунку вже немає* Темі збереження історичної пам'яті, шанування своєї землі, Батьківщини присвятив поему «Євшан-зілля» Микола Вороний. Узявши за сюжетну основу легенду з Галицько-Волинського літопису про те, як князь Володимир Мономах під час походу взяв у полон сина половецького хана. Залишив хлопця на чужині, в Києві. За гарну вроду хлопця оточили розкошами й увагою, тому він швидко забув рідний край і батька. Але старий хан журився й плакав за своєю дитиною, не спав, не їв і, врешті, спорядив до Києва гудця, який мав пробудити пам'ять хлопця, нагадати, де його земля. Але умовляння не діють, навіть пісні (ані про волю половецьку, ані материна колискова!) не справляють враження на сина половецького хана. М. Вороний не просто переказує сюжет легенди, поет творчо переосмислює літописний текст і надає твору особливо ліричного й водночас драматичного звучання. Старий посланець, розуміючи, що його намагання марні, тяжко хилить голову на груди, адже «Там, де пустка замість серця, Порятунку вже не буде!..» І лише застосування магічного євшан-зілля змушують хлопця згадати, хто він є, яке його коріння, де його Батьківщина. За літописом, юнак, заплакавши, мовив: «Да лучче єсть на своїй землі кістьми лягти, аніж на чужій славному бути». Саме ці слова винесені в епіграф поеми. М. Вороний наголошує, що в оповіді про половецького хлопця є надзвичайно важливе пророкування для всіх майбутніх поколінь усіх народів. Таке попередження, на жаль, виявилося не зайвим і для українців, із яких багато хто відцурався й забув свій край. Скільки розсіяно по світу таких синів половецького хана, що за матеріальними благами загубили віру в духовне, але ж багато і в самій Україні!
Темі збереження історичної пам'яті, шанування своєї землі, Батьківщини присвятив поему «Євшан-зілля» Микола Вороний. Узявши за сюжетну основу легенду з Галицько-Волинського літопису про те, як князь Володимир Мономах під час походу взяв у полон сина половецького хана. Залишив хлопця на чужині, в Києві. За гарну вроду хлопця оточили розкошами й увагою, тому він швидко забув рідний край і батька. Але старий хан журився й плакав за своєю дитиною, не спав, не їв і, врешті, спорядив до Києва гудця, який мав пробудити пам'ять хлопця, нагадати, де його земля. Але умовляння не діють, навіть пісні (ані про волю половецьку, ані материна колискова!) не справляють враження на сина половецького хана. М. Вороний не просто переказує сюжет легенди, поет творчо переосмислює літописний текст і надає твору особливо ліричного й водночас драматичного звучання. Старий посланець, розуміючи, що його намагання марні, тяжко хилить голову на груди, адже «Там, де пустка замість серця, Порятунку вже не буде!..» І лише застосування магічного євшан-зілля змушують хлопця згадати, хто він є, яке його коріння, де його Батьківщина. За літописом, юнак, заплакавши, мовив: «Да лучче єсть на своїй землі кістьми лягти, аніж на чужій славному бути». Саме ці слова винесені в епіграф поеми. М. Вороний наголошує, що в оповіді про половецького хлопця є надзвичайно важливе пророкування для всіх майбутніх поколінь усіх народів. Таке попередження, на жаль, виявилося не зайвим і для українців, із яких багато хто відцурався й забув свій край. Скільки розсіяно по світу таких синів половецького хана, що за матеріальними благами загубили віру в духовне, але ж багато і в самій Україні!