Першу відому на Русі бібліотеку заснував київський князь Ярослав Мудрий у 1037 році при Софійському соборі. Тут же було відкрито й книгописну майстерню – скрипторій, де перекладалися та переписувалися книги, привезені з Греції та Болгарії. Зважаючи на саме цю обставину, Софійський собор став релігійним та ідеологічним центром усієї держави. А Ярослав і його сподвижники добре розуміли значення книги, зосереджуючи тут як церковні твори, так і літературу з питань світової історії, географії, астрономії, філософії та юридичні трактати. Саме в бібліотеці Київської Софії було складено, на думку відомого знавця давньоруських літописів О.О.Шахматова, літописний звід 1037-1039 рр. У Софії (приблизно між 1037-1051 рр.) було написано митрополитом Іларіоном знамените “Слово про закон і благодать”. Тут розроблялися і складалися основи першого збірника законів “Руська правда”, створено “Ізборники Святослава” (1073, 1076 рр.), “Остромирове Євангеліє” диякона Григорія (1056-1057 рр.).
Колись пастушок, переплигуючи зі скелі на скелю за козою, що відбилася від решти, посковзнувся й упав у глибочезне провалля. Коли він розплющив очі, то побачив, що лежить на площі великого міста, яке складається з вузьких довгих веж, що їх кожен будує на свій лад, бо ці вежі весь час завалюються.Пастушок підійшов до найближчого чоловіка, який порпався з кельмою1 серед купи каміння, й запитав, що це за місто, хто його мешканці й чи не можна було б щось попоїсти, бо він дуже зголоднів, наче кілька днів пролежав без їжі. Однак на запитання пастушка ніхто навіть не глипнув у його бік, дарма що козопас обійшов мало не все місто. Врешті вже зовсім зневірившися, що хтось дасть йому тут бодай окрайчик хліба, пастушок набрів на кволого дідуся, що порався біля найнижчої, напівзруйнованої вежі, й повторив своє запитання.— Тут живуть самі яяни, — відповів нарешті старий. — Кожен яянин знає тільки своє «я» і тому запитань іншої людини просто не чує. Я ж почув тільки тому, що мене здолали немощі, і внутрішні підпори, які досі тримали мене, як вони тримають усіх яян цього міста, передчасно струхли й завалилися, як і моя вежа, направити яку мені бракує сил.— Я вам охоче до радісно вигукнув пастушок, — аби тільки трохи щось попоїсти.— Яянинові годі до скрушно мовив дідок. — Ніхто не може догодити яянинові, бо тільки він сам усе знає і вміє, і то найкраще.— Але ж людина мусить їсти, аби втриматися при житті!— Усі тут харчуються власним «я». Коли воно вичерпується, яянин умирає, проте «я» кожного із яян таке невичерпне, що всі тутешні мешканці майже вічні. Мене опали немощі тільки тому, що я чужинець і справжнім яянином так ніколи й не став, хоч і прожив тут майже весь свій вік. Я ледве пам’ятаю, що на початку свого життя під час сварки на кораблі, де я виконував обов’язки юнги, я випав за борт і опинився у цьому місті.— Але я зовсім не хочу ставати яянином!— За рогом моєї вежі лежать кельми для новоприбулих, бери собі якусь і починай будувати свою вежу.— Невже з цього міста немає виходу?— Ще на початку, коли я щойно сюди потрапив, я здибав одного юродивого, який сидів біля каміння цієї вежі, котру я оце марно будую. Він повідав мені, що місто має сім брам і з кожної можна вийти, хоча досі жоден мешканець цього міста не міг відчинити брами з тієї простої причини, що ніхто з тутешніх насельників не спроможний вимовити коротесенького слова, що відчиняє ці брами.— Яке ж це слово?— Це слово знають усі яяни: звичайнісіньке «ти». Але коли хтось із яян, — а це стається так рідко, що про це ходять лише легенди, — отож коли хтось із яян пробує вимовити «ти», в устах яянина це чомусь завжди обертається на «я», і тому брами не відчиняються.
