Продовження оповідання Євгена Гуцала «Сім’я дикої качки» Приїхавши додому Юрко відчував велике почуття досади, що так і не вибачився перед подругою. А тим часом Тося у селі також мучила себе відчуттям що вона зробила,щось не правильно. Друзі зрозуміли, що вони повинні були вибачитися один перед одним, але не могли, бо були далеко один від одного. Через місяць почався навчальний рік, але Юрко не пішов у школу тому, що захворів. Тося про його хворобу дізналася від бабусі, і дуже жаліла, що не може підтримати його. На вихідних бабуся запропонувала внучці поїхати до міста та навідати хворого друга. Постукавши в двері, дівчинка хвилювалася як Юрко сприйме її приїзд, чи не тримає він на неї бувалу образу. Юрко відкрив двері і побачив дівчинку з русявим волоссям та одягнену у гарне червоне пальто (якщо чесно вона була схожа на червону шапочку) із банкою смачного малинового варення. Юрко впізнав у цій постаті свою найкращу подругу Тосю. Хлопчик дуже зрадів і не дивлячись на те що був хворий обійняв подругу і сказав таке довгоочікуване: «Пробач мене!». Тося також відповіла взаємністю. Юрко запросив подругу на смачнючі вареники з вишнями, які зробила сьогодні мама. Потім вони декілька годин поспіль розповідали про те, що вони відчували після розтавання. Юрко сказав: - Як мені жаль, що я допустився такої помилки із тими беззахисними каченятами. У відповідь Тося розсміялась і відповіла: - Не турбуйся ти так. Твої каченята цілі та здорові. - Як це? - А ось так. І тепер вони весь час приходять до мене в гості і граються поряд із моїми свійськими тваринками. Тепер вже юнака не мучила совість за те, що він зробив з малими каченятами, а знав що вони вже майже дорослі, самостійні каченятка.
