Випишіть із уривка повісті «Климко» Гр. Тютюнника усі художні засоби.
«Климко прокинувся від холодної роси, що впала йому на босі ноги (видно, кидався уві сні), і побачив над собою скам’яніло-бузкове небо, яким воно буває лише восени на сході сонця, − без жайворіння, без легких з позолотою хмарок по обрію, без усміхненої радості пробудження. Климко підібгав ноги під поли діжурчини, щоб зогрілися, й онімілою тремтячою рукою дужче розгорнув солому напроти очей. Він спав під скиртою»
Не знаю, як вам, але мені видається досить дивною і нез`ясовною одна річ, яка просто лізе в очі, точніше, у вуха, але роками залишається поза увагою суспільства у нашій країні. Це правильна мова.
Ось дивіться. У Бернарда Шоу, в його п`єсі «Пігмаліон», головна героїня Еліза Дулітл жила за часів королеви Вікторії і отримала, як усі діти з бідних родин Англії, в найкращому разі, початкову освіту, тобто, вміла читати та рахувати гроші. Вона виросла у передмісті Лондона, де всі люди говорили на своєрідній мові – кокні, яку часто взагалі не могли зрозуміти жителі інших районів цього велетенського міста. І для людей з привілейованих верств суспільства ця мова здавалася нестерпно огидною, неприпустимою, грубою, викликала подив та глузування.
Еліза майже ніякої освіти не мала, але навіть вона розуміла, що, не навчившися правильно вимовляти слова і будувати речення, ніколи не зможеш піднятися вище свого жалюгідного оточення, не зможеш розпочати свою праву, не зможеш забезпечити собі гідне життя. Але вона опинилася в потрібному місці у потрібний час, і тут їй трапився професор Хіггінс.
Що ж до українців, то вони вважають себе культурними та освіченими людьми, всі мають не просто шкільну освіту, а університетську, та ще й не одну. На кожному кроці у великих містах розташовані навчальні заклади, де людей вчать, вчать, вчать … рідної мови. І що, як кажуть, у сухому залишку?
Нічого. Як і 100 років тому, правильною мовою говорять одиниці, як-от, наприклад, я. Інші вдовольняються тією мовою, яку зроду чули у себе вдома: дехто – суржиком, дехто – галицьким діалектом, гварою. Багато людей говорять досить правильною російською мовою.
Як досконале знання мови впливає на суспільний стан та ділову успішність українця? За моїми власними ніяк. Щоб це зрозуміти, достатньо лише на півгодинки увімкнути телевізор. За цей час ви почуєте від дикторів, ведучих, від просто людей, від високоповажних людей, в тому числі – бізнесменів і депутатів парламенту стільки словесного бруду, що вам стане соромно за стан освіти, вихованості, обізнаності людей щодо їхньої мови. Складається враження, що їм не подобається мова, якою вони змушені говорити, що її насаджують штучно, примушують говорити мовою, на якій вони не думають, якою не володіють.
Я хочу сказати, що в нашій країні, на відміну від Англії 19 сторіччя, знання, а точніше незнання мови не є запорукою «успішного життя», тобто, можна стати заможним і щасливим, користуватися високим становищем та мати імідж поважної особи, не маючи навіть достатнього словникового запасу.
«Поговори трохи, і я скажу, хто ти», - жартують філологи. І справді, хто ти є насправді – про це скаже твоя мова.
Прекрасний приклад всього вищесказаного був приведений автором прекрасного твору про пригоди маленького хлопчика Льоньки під назвою «Звук Павутинки» авторства Віктора Близнеця. Хлопчик жив з батьками в невеликому селі, де, на превеликий його жаль, не було ні єдиного його однолітка. Саме з цієї причини Льонька був повинен займатися всіма справами самостійно – дитина сама шукала собі заняття і розваги. Звичайно, для людини важлива компанія, але якщо проводити час на природі, можна знайти собі справу навіть за умови перебування на самоті. Так що хлопчикові вдалося впоратися з цією проблемою – він гуляв по двору, запускав кораблики і використовував всі ті переваги і привілеї, які дає йому рідна земля і природа в цілому.
Наша українська земля в широкому розумінні цього слова дуже красива. Кожен, хто коли-небудь гав за природними явищами, а таких людей завжди була абсолютна більшість, розуміє, наскільки добре вони позначаються на людині, наскільки сильно вони допомагають їй справитися з проблемами і забути про всі можливі неприємності і негаразди. Хочеться вірити в те, що природа рідної землі буде збережена і стане по-справжньому безсмертною. З журбою можна гати за тим, як недбало люди іноді ставляться до природи, але в той же час варто помітити, що останнім часом цим проблемам стали приділяти все більше уваги.
Коли настрій поганий і у людини складається думка, що всі навколо налаштовані проти неї, що у світі просто перестало існувати добро, їй необхідно в першу чергу опинитися на природі. Там з нею станеться таке ж перетворення, як це було з маленьким Льонькою з оповідання Віктора Близнеця. На природі людина зможе перевести свою увагу на новий, який живе за своїми правилами і законами, світ, який неймовірно гарний і добрий у своїй гармонії.
Думається, що до подібних висновків можна прийти навіть без використання літератури, але якщо такі приклади дійсно потрібні, в їх якості можна використовувати розповідь Віктора Близнеця «Звук Павутинки», відповідно до змісту якої стає чітко зрозуміло, що земля наша безсмертна, добра, вічна і красива.