«Гуси-лебеді летять» дуже скорочено Розділ перший Прямо над нашою хатою пролітають лебеді. Я дивлюся на них, і так мені хочеться, щоб вони повернулися. Птахи ніби послухалися мене й повернулися. А може, це був новий ключ. Дідусь говорить, що лебеді приносять на крилах весну, а сонце своїми ключами відмикає землю. Я уявив собі, що буде, коли сонце, як це часто буває у мами, загубить ключі, і злякався. Сказав про це дідові, чим його дуже насмішив. Дивлюся навкруги, і так мені хочеться побувати в тих краях, куди полетіли лебеді. Але дивлюся на свої босі посинілі ноги — й швиденько до хати, щоб не схопити від мами запотиличника. А як перепало мені, коли я вискочив на перший льодок! Уся дітвора висипала тоді на прицерковний пагорб, хто з чим — із саморобними ковзанами, санчатами, шматками жерсті, ослінчиками. Головне було — не на чому їхати, а їхати, коли ж упадеш — реготати з усіма. Я тихцем узяв ночовки, в яких місили тісто, й побіг кататися. Коли утворилася копиця з дітей, що попадали, мене раптом хтось витяг за комір. Це була налякана й гнівна мама. Вдома спочатку з мене вибивали дурість, потім лікували. Бабуся вирішила повести мене в церкву показати картину Страшного суду, щоб я покаявся. За всі гріхи була якась кара, та, на моє щастя, не було кари за те, що бігаєш босоніж по льоду й катаєшся на маминих ночовках. У нас у дворі живе стара однокрила качка. Навесні вона клопочеться біля каченят, відганяє ворон. Розбирається і в людях. Як добра йде людина — чути її догідливе й розважливе «так-так-так», а як — сердите «ках-ках-ках!». Я боюся зайти в хату, аж ось підходить дядько Себастіян і просить і передати матері листа від тата. Я радісно біжу — мамі тепер не до моїх ніг. Тільки от листа прочитати нікому — я вмію лише по-друкованому, мати не вміє зовсім. Тоді вона дає мені свої чоботи й посилає по дядька Миколу. Коли вискакую на вулицю, чую в’їдливий сміх Петра Шевчика. Ми однолітки, але він хоче старшинувати наді мною, завжди підсміюється. Звертає увагу на мої чоботи й питає, чи це мамині. Я відповідаю. Що тепер вони вже мої. Я пропоную побігти на річку. Ми біжимо разом, витанцьовуємо, Слухаємо, як тріщить крига — це щука хвостом лід розбиває, дивимося на сойку, на зайця й радіємо. Під ніздрястим снігом я знаходжу ніжну голівку підсніжника й розумію, що лебеді дійсно принесли на своїх крилах весну і життя. Розділ другий Я пам’ятаю, як урочисто проводжали в поле плугатарів. Коли вони поверталися додому, їх стрічали старі й малі. Яка то радість була отримати шматочок причерствілого хліба від зайця! Ніколи не забути й того, коли сам уперше стаєш до чепіг. Із щедрівок я знав, що за плугом навіть сам Бог ходив, а Богоматір носила їсти орачам. Дуже я любив читати книжки, і мати гримала на мене, коли я зачитувався, боячись, щоб це мені не зашкодило. Вдень я ще міг якось хитрувати з читанням, а от увечері мати задмухувала гасову лампу. Тоді я примудрився залазити на піч із каганцем і читати й читати. Але зробити каганчика легше, ніж дістати в селі книгу. Якось дядько Юхрим пообіцяв дати почитати «Пригоди Тома Сойєра», але за чотири склянки гарбузового насіння. Де ж його взяти? Мати готувала насіння для посадки, вигрівала його на собі в поясі. Я попросив трохи, а коли нікого не було в хаті, відміряв із вузлика чотири склянки гарбузового насіння, не втримавшись від спокуси. Невесело, каючись, бреду вулицею. Раптом бачу бідну голодну жінку з хлопчиком, яку виганяє з двору наш місцевий багатій. Згадав про насіння, підійшов і дав його хлопчику. Жінка заплакала й поцілувала мене. За дві склянки насіння Юхрим дав мені почитати лише казки, і острахом думав про повернення додому. Назбирав щавлю на борщ, а коли висипав, із кишені випали дві гарбузові насінинки. Мати чомусь не лаяла, тільки спитала, чи це я пригостив бідну жінку й дитину насінням. Розділ п’ятий Я зіскакую з кобили на землю, путаю її і йду шукати гриби. Добре б знайти боровика чи хоча б красноголовця! Заходжу в березняк, придивляюся скрізь. І раптом серце радісно завмирає — переді мною стоять два близнюки-красноголовці. Я вітаюся з ними. А далі — отакенний красноголовище! Його шляпка не поміщається навіть у брилі. Буде чим похвалитися вдома! А ось іще проклюнувся грибочок. Хай росте собі! Розділ восьмий Вчився я добре, але вчився б іще краще, коли б мав у що взутися. Коли похолодало і з’явився перший льодок, я мчав до школи як ошпарений. Так і навчився бігати швидше за всіх. Коли випав сніг, зажурилися і я, і мої батьки. Тоді батько вдягнув кирею і сказав, що сніг не сніг, а вчитися треба. Взяв мене на руки й поніс до школи. Спочатку всі дивувалися, а потім звикли. Батько ж говорив, що для людини головне — свіжа сорочка і чиста совість. Для мене ж найкращим одягом назавжди залишилася батькова кирея. Якось надворі захурделило, і батько припізнився. Він сказав, що був на ярмарку. Дав мені бублика, потрусив киреєю, і на підлогу впали справжні чоботята. З підківками. І згадалися мені дідові слова: «Будеш іти межи люди і вибивати іскри…»
Яка історія появи цього гімну? Коли саме його виконують? Чи справді, коли він співається, всі мають стояти? Чи слова цього гімну редагувалися з часу його появи? Як часто і чому?
Нині мало хто вже знає, але своєю появою та славою ця молитва-гімн завдячує не лише авторам слів і музики. Напевне, якби не отець Богдар ( Богдан) Кирчів, український письменник, поет та громадський діяч, уродженець Сколівського району, що на Львівщині, про цю відому всім пісню давно б усі забули. Ще під час свого навчання в духовній семінарії у Львові, майбутній священик познайомився із Олександром Яковичем Кониським, відомим на той час педагогом, видавцем і літератором. 1884 року Кониський виступав перед семінаристами з лекцією, де вони вперше й зустрілися. А вже на початку наступного року, 26 січня 1885-го, Кирчів звертається до Олександра Кониського із проханням надіслати йому кілька своїх творів для публікації в збірці церковних пісень, яка незадовго буде друкуватися для вихованців семінарії.
У листі від 26 березня Кониський відповідає Богдану (ще тоді студенту-богослову, священиком він стане через рік – 1886-го), що написав “Молитву” українських дітей, а Микола Лисенко поставив її на ноти. Оскільки в широко розповсюдити цей твій Олександр Якович не мав, то просив сприяти цьому та максимально поширювати його в селах і школах рідної Галичини.
Одночасно з цим, схожого листа Олександр Якович надсилає відомим композиторам того часу – Володимиру Шухевичу, Анатолю Вахнянину та кільком іншим. Цікаво, що ознайомившись із твором Шухевич незабаром зауважив, що: “ствір прекрасний, але для вивчення з дітьми не годиться”, оскільки надто складний для вивчення. Спроби розівчити його із дітьми були невдалими, тому переказував Лисенку, щоб той зробив простіший варіант музики. Але Микола Віталієвич на це прохання не зреагував, будучи переконаним, що ця “Молитва” написана спеціально на “неложнії уста” дітей.
У листі від 29 травня В.Шухевич повідомляє Кониського, що здав остаточний варіант “Молитви” до друку. Відтак, за одностайним свідченням істориків, “офіційний” час появиви гімну “Боже, Великий Єдиний…” слід вважати лютий-березень 1885 року. З того часу він набуває все більшої уваги серед народу.
Яка історія появи цього гімну? Коли саме його виконують? Чи справді, коли він співається, всі мають стояти? Чи слова цього гімну редагувалися з часу його появи? Як часто і чому?
Нині мало хто вже знає, але своєю появою та славою ця молитва-гімн завдячує не лише авторам слів і музики. Напевне, якби не отець Богдар ( Богдан) Кирчів, український письменник, поет та громадський діяч, уродженець Сколівського району, що на Львівщині, про цю відому всім пісню давно б усі забули. Ще під час свого навчання в духовній семінарії у Львові, майбутній священик познайомився із Олександром Яковичем Кониським, відомим на той час педагогом, видавцем і літератором. 1884 року Кониський виступав перед семінаристами з лекцією, де вони вперше й зустрілися. А вже на початку наступного року, 26 січня 1885-го, Кирчів звертається до Олександра Кониського із проханням надіслати йому кілька своїх творів для публікації в збірці церковних пісень, яка незадовго буде друкуватися для вихованців семінарії.
У листі від 26 березня Кониський відповідає Богдану (ще тоді студенту-богослову, священиком він стане через рік – 1886-го), що написав “Молитву” українських дітей, а Микола Лисенко поставив її на ноти. Оскільки в широко розповсюдити цей твій Олександр Якович не мав, то просив сприяти цьому та максимально поширювати його в селах і школах рідної Галичини.
Одночасно з цим, схожого листа Олександр Якович надсилає відомим композиторам того часу – Володимиру Шухевичу, Анатолю Вахнянину та кільком іншим. Цікаво, що ознайомившись із твором Шухевич незабаром зауважив, що: “ствір прекрасний, але для вивчення з дітьми не годиться”, оскільки надто складний для вивчення. Спроби розівчити його із дітьми були невдалими, тому переказував Лисенку, щоб той зробив простіший варіант музики. Але Микола Віталієвич на це прохання не зреагував, будучи переконаним, що ця “Молитва” написана спеціально на “неложнії уста” дітей.
У листі від 29 травня В.Шухевич повідомляє Кониського, що здав остаточний варіант “Молитви” до друку. Відтак, за одностайним свідченням істориків, “офіційний” час появиви гімну “Боже, Великий Єдиний…” слід вважати лютий-березень 1885 року. З того часу він набуває все більшої уваги серед народу.