Іван був дев’ятнадцятою дитиною в гуцульській родини Палійчуків». Виплеканий дивовижною і таємничою природою Гуцульщини, ріс він розумним і допитливим хлопцем. Але був не такий, як усі діти: «Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке і не відоме нікому або без причини кричить». Щось незрозуміле для оточуючих ховалося в його очах, таке, що і мати відвертала від нього очі. Іноді їй здавалося, що це не її дитина, а «бісеня»"
"Задуманий все, встромляв очі кудись поза гори, неначе видів, чого не бачили другі, прикладав мережану дудку до повних уст, і чудна пісня, якою ніхто не грав, тихо спадала на зелену отаву царинок, де вигідно послали свої тіні смереки" "Коли Іванові минуло сім літ, він уже дивився на світ інакше. Він знав вже багато. Умів знаходити помічне зілля... Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку... , що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири..." "I коли так молились, Iван був певний, що за плечима у нього плаче, схилившись, Марiчка..." "Безжурна молодiсть й радiсть знову водили його по сих безлюдних верхах, таких мертвих й самотнiх, що навiть лiсовий шепiт не мiг вдержатись там та спливав у долину шумом потокiв"
"...несподiвано зовсiм, коли вiн зводив очi на зеленi царинки, де спочивало в копицях сiно, або на глибокий задуманий лiс, злiта до нього давно забутий голос: Iзгадай мнi, мiй миленький, Два рази на днину, А я тебе iзгадаю Сiм раз на годину... Тодi вiн кидав роботу i день пропадав"
Поет мав великий талант, бо створив такий вірш, у якому немає звичних художніх образів, але вдало створені зорові та слухові описи змушують нашу уяву самостійно малювати цю картину, і бачити перед собою цю гармонію людини й природи. Хоча й твір не великий за обсягом, проте він несе глибоке значення. В ньому є й образ справжньої української родини, її традиції, та образ самої України, яка при читанні вірша пробуджує в мені глибокі почуття патріотизму й любові до своєї Батьківщини. У творі вишня символізує рідню землю, та родинну любов, а соловейко-волю та добро, сама ж хата є оберегом великої української родини.
Від вірша віє спокоєм, і з перших рядків в уяві постає теплий родинний вечір, коли всі, після тяжкого робочого дня, зібралися разом за столом, нехай не багато накритим, але ж головне те, що вся сім’я нарешті поряд. Це змусило мене задуматися над тим, що треба цінувати своїх рідних, коли вони поруч з тобою, адже в автора не було можливості побачити свою родину, сидячи у казематах, і він дуже за нею сумував.
Далі-вишневий садок, пісні дівчат, гудіння хрущів, і одразу ти немов переносишся у той родинний вечір, чуєш приємний аромат квітучих вишень, біля яких літають хрущі, а десь вдалині чуються славетні українські пісні з вуст молодих дівчат.
Згодом всі повкладалися спати, щоб з новими силами зустріти прийдешній день. А спів соловейка все ще лунав у вечірньому спокої.
"Задуманий все, встромляв очі кудись поза гори, неначе видів, чого не бачили другі, прикладав мережану дудку до повних уст, і чудна пісня, якою ніхто не грав, тихо спадала на зелену отаву царинок, де вигідно послали свої тіні смереки"
"Коли Іванові минуло сім літ, він уже дивився на світ інакше. Він знав вже багато. Умів знаходити помічне зілля... Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку... , що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири..."
"I коли так молились, Iван був певний, що за плечима у нього плаче, схилившись, Марiчка..."
"Безжурна молодiсть й радiсть знову водили його по сих безлюдних верхах, таких мертвих й самотнiх, що навiть лiсовий шепiт не мiг вдержатись там та спливав у долину шумом потокiв"
"...несподiвано зовсiм, коли вiн зводив очi на зеленi царинки, де спочивало в копицях сiно, або на глибокий задуманий лiс, злiта до нього давно забутий голос:
Iзгадай мнi, мiй миленький,
Два рази на днину,
А я тебе iзгадаю
Сiм раз на годину...
Тодi вiн кидав роботу i день пропадав"
Поет мав великий талант, бо створив такий вірш, у якому немає звичних художніх образів, але вдало створені зорові та слухові описи змушують нашу уяву самостійно малювати цю картину, і бачити перед собою цю гармонію людини й природи. Хоча й твір не великий за обсягом, проте він несе глибоке значення. В ньому є й образ справжньої української родини, її традиції, та образ самої України, яка при читанні вірша пробуджує в мені глибокі почуття патріотизму й любові до своєї Батьківщини. У творі вишня символізує рідню землю, та родинну любов, а соловейко-волю та добро, сама ж хата є оберегом великої української родини.
Від вірша віє спокоєм, і з перших рядків в уяві постає теплий родинний вечір, коли всі, після тяжкого робочого дня, зібралися разом за столом, нехай не багато накритим, але ж головне те, що вся сім’я нарешті поряд. Це змусило мене задуматися над тим, що треба цінувати своїх рідних, коли вони поруч з тобою, адже в автора не було можливості побачити свою родину, сидячи у казематах, і він дуже за нею сумував.
Далі-вишневий садок, пісні дівчат, гудіння хрущів, і одразу ти немов переносишся у той родинний вечір, чуєш приємний аромат квітучих вишень, біля яких літають хрущі, а десь вдалині чуються славетні українські пісні з вуст молодих дівчат.
Згодом всі повкладалися спати, щоб з новими силами зустріти прийдешній день. А спів соловейка все ще лунав у вечірньому спокої.