Поема відомого українського поета Миколи Вороного «Євшан-зілля» розповідає про цікаві сторінки історії України, які стосуються княжої доби, про долю половецького юнака, який забув свою Батьківщину, потрапивши у полон.
Така біда, як неволя, полон, а то й просто необхідність жити в чижих краях, не обходила українців багато століть. У полон до ворога вони потрапляли, захищаючи рідну землю або беручи участь у визвольних воєнних походах. Довгий час наш народ поневолювали під час набігів кримські татари, турки та інші вороги. Вони плюндрували нашу землю, брали у полон чоловіків, забирали в неволю дітей та жінок. Діти, які росли на чужині, часто забували свою Батьківщину, а інколи навіть ставали воїнами у ворожому українцям війську.
Хоча в поемі М. Вороного «Євшан-зілля» мова йдеться про події давно минулих часів, але тема та ідея цього поетичного твору перегукуються з сучасністю. Адже українці були змушені розлучатися зі своєю Батьківщиною не тільки у часи Київської Русі.
За сюжетом поеми юнакові-половцю про рідну Україну нагадало Євшан-зілля, чарівна степова рослина. Нам добре відомо, що українці, які ставали вигнанцями не зі своєї волі, які надовго покидали рідну землю, у важку і далеку, а часом і смертельно небезпечну дорогу брали з собою якусь річ, яка б могла їм нагадувати про Батьківщину. Частіш усього це були вишивані сорочки і рушники, насіння барвінку або чорнобривців, а то й просто жменьку рідної землі, завернуту у хустинку. Та в юнака, який ще в дитинстві потрапив у полон до половців, усього цього не було. Але спляче серце юного половецького невільника усе ж проснулося, причому розбудила його тоненька гілочка звичайної степової трави, якої так багато в рідних українських степах.
Закінчується поема М. Вороного оптимістично: юнак, який вже вважався сином половецького хана, згадує рідну Україну і вирушає в далеку дорогу, в темну ніч, ярами та бараками невтомно простуючи до рідного степу разом зі старим мудрим віщуном.
Українська історія, на жаль, завжди складалася так, що з-за кордону до своїх батьків і дідів їхні нащадки не завжди могли повернутися. Тільки за часи незалежності українці, які волею долі опинилися на чужині, отримали можливість повернутися до рідного краю чи хоча б навідатися до України і побачити землю своїх предків. Довгі роки живучи на чужині, вони змогли зберегти пам’ять про Батьківщину, зберегти українські традиції і мову. Я думаю, що нам треба повчитися у таких людей, щоб не стати схожими на половецького юнака, пам’ять про рідну землю якому повернуло лише чарівне зілля.
Тарас Григорович Шевченко займає найпочесніше місце в світовій літературі і образотворчому мистецтві. Серед великих діячів, чиї серця, талант, помисли спрямовані на служіння народові, чия душа сповнена високої любові де Вітчизни, Шевченко справедливо вважається одним з найбільших патріотів усіх часів і народів. Мало хто в історії світової культури з таким вогнем душі захищав свободу і незалежність батьківщини, честь і гідність народу. Великий Кобзар відіграв величезну роль у розвиткові національної і соціальної самосвідомості українського народу. Боротьба проти будь-якого гніту, в тому числі й національного, була в концесії Шевченка боротьбою за те, щоб розчистити шляхи для вільного розвитку як українського нарощу, так і інших гноблених народів. І все це він робив не балачками, ні роз-мовами, а великою, геніальною силою своїх поетичних творів. . Героїчне минуле України привертає увагу молодого
Поема відомого українського поета Миколи Вороного «Євшан-зілля» розповідає про цікаві сторінки історії України, які стосуються княжої доби, про долю половецького юнака, який забув свою Батьківщину, потрапивши у полон.
Така біда, як неволя, полон, а то й просто необхідність жити в чижих краях, не обходила українців багато століть. У полон до ворога вони потрапляли, захищаючи рідну землю або беручи участь у визвольних воєнних походах. Довгий час наш народ поневолювали під час набігів кримські татари, турки та інші вороги. Вони плюндрували нашу землю, брали у полон чоловіків, забирали в неволю дітей та жінок. Діти, які росли на чужині, часто забували свою Батьківщину, а інколи навіть ставали воїнами у ворожому українцям війську.
Хоча в поемі М. Вороного «Євшан-зілля» мова йдеться про події давно минулих часів, але тема та ідея цього поетичного твору перегукуються з сучасністю. Адже українці були змушені розлучатися зі своєю Батьківщиною не тільки у часи Київської Русі.
За сюжетом поеми юнакові-половцю про рідну Україну нагадало Євшан-зілля, чарівна степова рослина. Нам добре відомо, що українці, які ставали вигнанцями не зі своєї волі, які надовго покидали рідну землю, у важку і далеку, а часом і смертельно небезпечну дорогу брали з собою якусь річ, яка б могла їм нагадувати про Батьківщину. Частіш усього це були вишивані сорочки і рушники, насіння барвінку або чорнобривців, а то й просто жменьку рідної землі, завернуту у хустинку. Та в юнака, який ще в дитинстві потрапив у полон до половців, усього цього не було. Але спляче серце юного половецького невільника усе ж проснулося, причому розбудила його тоненька гілочка звичайної степової трави, якої так багато в рідних українських степах.
Закінчується поема М. Вороного оптимістично: юнак, який вже вважався сином половецького хана, згадує рідну Україну і вирушає в далеку дорогу, в темну ніч, ярами та бараками невтомно простуючи до рідного степу разом зі старим мудрим віщуном.
Українська історія, на жаль, завжди складалася так, що з-за кордону до своїх батьків і дідів їхні нащадки не завжди могли повернутися. Тільки за часи незалежності українці, які волею долі опинилися на чужині, отримали можливість повернутися до рідного краю чи хоча б навідатися до України і побачити землю своїх предків. Довгі роки живучи на чужині, вони змогли зберегти пам’ять про Батьківщину, зберегти українські традиції і мову. Я думаю, що нам треба повчитися у таких людей, щоб не стати схожими на половецького юнака, пам’ять про рідну землю якому повернуло лише чарівне зілля.