Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку...
— Струси цю крапелиночку.
— Ой...
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза
В романе В. Скотта «Айвенго» введены два образа прекрасных девушек — Ровени и Ребекки. Обе они молодые, очень красивые, умные, воспитывались без матерей. Их постоянно окружала любовь и ласка ближних, большая роскошь.
Но социальное состояние, и характеры у них разные. По-разному они ведут себя в критических ситуациях, по-разному сложилась и их судьба.
Ровена — знатная саксонка, ее опекал Седрик Ротервудский. Опекун боготворит ее, ни в чем ей не отказывает и связывает с ней свои надежды на возобновление власти саксов. Из-за этого он даже выгоняет своего сына и лишает его наследства. Однако Ровена решительно противостоит браку без любви с потомком княжеского рода Альтестаном. Попав в плен, девушка, которая привыкла к общему поклонению, теряет свою волю, плачет. Только счастливый случай ее, а затем судьба опять улыбается ей и она становится женой любимого рыцаря Айвенго.
Ребекка — дочь богатого еврея Исаака. Ее племя постоянно испытывало гонения и унижения. И хотя девушка выросла, не зная ни в чем отказа, все же поняла, что ей нужна большая сила воли, знания, «чтобы выжить в этом жестком мире».
Она научилась лечить всем, кто в этом нуждался. В критические минуты искала выхода, и, не найдя его, отдала преимущество смерти, а не бесчестью. Это очень сильная натура. Не найдя ответ на свои сердечные чувства, Ребекка решает заняться доброчинными делами: лечить страждущим. Она и дальше будет поддерживать честь и достоинство своего народа, оберегать веру предков.
Эти женские образы играют значительную композиционную роль глубже раскрыть характеры главных героев и отобразить историческую эпоху. Их красота, ум и доброта облагораживали этот жестокий мир.
РОЗДIЛ ПЕРШИЙ
Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку...
— Струси цю крапелиночку.
— Ой...
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза
Но социальное состояние, и характеры у них разные. По-разному они ведут себя в критических ситуациях, по-разному сложилась и их судьба.
Ровена — знатная саксонка, ее опекал Седрик Ротервудский. Опекун боготворит ее, ни в чем ей не отказывает и связывает с ней свои надежды на возобновление власти саксов. Из-за этого он даже выгоняет своего сына и лишает его наследства. Однако Ровена решительно противостоит браку без любви с потомком княжеского рода Альтестаном. Попав в плен, девушка, которая привыкла к общему поклонению, теряет свою волю, плачет. Только счастливый случай ее, а затем судьба опять улыбается ей и она становится женой любимого рыцаря Айвенго.
Ребекка — дочь богатого еврея Исаака. Ее племя постоянно испытывало гонения и унижения. И хотя девушка выросла, не зная ни в чем отказа, все же поняла, что ей нужна большая сила воли, знания, «чтобы выжить в этом жестком мире».
Она научилась лечить всем, кто в этом нуждался. В критические минуты искала выхода, и, не найдя его, отдала преимущество смерти, а не бесчестью. Это очень сильная натура. Не найдя ответ на свои сердечные чувства, Ребекка решает заняться доброчинными делами: лечить страждущим. Она и дальше будет поддерживать честь и достоинство своего народа, оберегать веру предков.
Эти женские образы играют значительную композиционную роль глубже раскрыть характеры главных героев и отобразить историческую эпоху. Их красота, ум и доброта облагораживали этот жестокий мир.