УМОЛЯЮ Впізнай літературного героя»Климком 1. «Сивий, вусатий і кругло-товстий, любив походжати ранками по базару – у широких смугастих штанях, у довгій, ледь не до колін, синій косоворотці, підперезаній крученим шовковим поясом з білими китицями. На ногах у нього були величезні жовті черевики.»
2. «...босий, у куцих штанчатах, старій матросці, що була колись голубою, а тепер стала сіра, та ще в діжурці »
3. «Був машиністом великого паровоза ФД ходив із залізною скринькою у руці, зморений очима й усміхнений . Мав шкіряний картуз з білими молоточками, від якого на лобі лишався червоний тугий пружок, що ніколи не встигав зійти до наступної зміни.»
4. «Неголене зморшкувате обличчя, товста обвисла нижня губа і високо підняте плече з карабіном на реміняці .»
5. «Вона стояла з немовлям на руках, притиснувши до себе разом з немовлям трояндову, мов тисячі троянд, сукню Маленька, бліда дивилася на бороданя широко розплющеними очима Одна її брова, поторкана золотом од ранкового сонця, напружено піднялася вгору і дрібно-дрібно тремтіла.»
6. «Маленьке-маленьке личко, біле, аж крейдяне, і щільно заплющені повіки, що здригалися від сонця, а губенята не червоні, а синюваті, ожинові, невпинно ворушились, наче шукали щось .»
7. «... низенький, сухоплечий, у ватяних штанях, вовняних шкарпетках і гострих шахтарських чунях.»
8. «... якийсь вурка йде з торбою за плечима, худий, брудний, босий, а великі сині очі , червоні по білках, так і нишпорять »
9. «Весела, рум’янощока , очі сміються..., у руках тримала жовте глеченя з квітками по боках , над вінцями в нього біліла шапочка молочної піни»
10. «Бліда, з величезними карими очима, у яких аж кричала безпорадна мука од страху, зібгала хустку тремтячими пальцями і сховала її під полу жакетика..., затулила обличчя руками й заплакала .»
11. « Дядько сидів просто на землі, обгорнувши ноги старою сукняною ковдрою. На скронях йому густо висіялася кучерява розсадка сивини , а лице було все в зморшках . І в кожній зморшці, здавалося Климку, чаїлася добра, лагідна усмішка .»
12. «Стояв у вагоні простоволосий, без зброї, у довгих, по самі лікті, шкіряних рукавицях. Обвів ліхтариком усі кутки розставивши ноги і згасивши ліхтарик, і раптом крикнув, як вистрілив».
Відповідь:
Я, думаю, що це легенда про Сторожа.
Цитата - розказує Максим "— А про той камінь, про нашого Сторожа, я вам оповім, що чув від батька. Давно то, дуже давно діялось, ще коли велетні жили в наших горах. То тут, де тепер наша Тухля, стояло велике озеро; сеся кітловина була ще зовсім замкнена, і тілько через верх текла вода. Озеро се було закляте: в нім не було нічого живого, ні рибки, ні хробачка; а котра звірина напилася з нього, мусила згинути; а пташина, що хотіла перелетіти понад нього, мусила впасти в воду і втопитися. Озеро було під опікою Морани, богині смерті.
Але раз сталося, що цар велетнів посварився з Мораною і, щоб зробити їй наперекір, ударив своїм чародійським молотом о скалу і розвалив стіну, так що вся вода з заклятого озера виплила і стратила свою дивну силу. Ціла околиця раптом ожила; дно озера зробилося плодючою долиною і зазеленілося буйними травами та цвітами; в потоці завелися риби, поміж камінням усяка гадь, у лісах звірина, в повітрі птиця. За те розлютилася Морана, бо вона не любить нічого живого, і закляла царя велетнів у отсей камінь. Але долині самій не могла нічого зробити, бо не могла назад вернути мертвящої води, що виплила з озера; якби була вернула назад усю воду до краплини і заткала отсей в скалі вибитий прохід, то була би знов царицею наших гір. А так, то хоч цар велетнів і не жиє, та проте й Морана не має вже тут власти. Але цар не зовсім погиб. Він триває в тім камені і пильнує сеї долини. Кажуть, що колись Морана ще раз ізбере свою силу, щоб нею завоювати нашу Тухольщину, але отсей заклятий Сторож упаде тоді на силу Морани і роздавить її собою.".
Пояснення:
Епос — чи не найдавніший рід художньої літератури. Епос — це рід художньої літератури (поряд з драмою і лірикою), для якого характерне зображення подій зовнішніх відносно автора або оповідь про події, які нібито відбувалися у минулому (немов здійснювалися насправді і згадуються оповідачем). Кожен із нас ознайомлюється з епічними творами ще змалку, коли нам читають казки. Епічних жанрів є багато: байка, билина, казка, легенда, новела, нарис, повість, оповідання, роман, епопея.
На мою думку, одна з речей у житті людини, яку ніколи на можна пробачити, – зрада. Зрада ніколи не може бути виправдана. Коли людина любить та поважає іншу людину, колектив чи країну, вона ніколи їх не зрадить. Тому, хто зрадив, не можна вірити, його честь і совість назавжди залишиться заплямованою.
По-перше, ніколи не буде щаслива людина, яка зрадила своїх близьких або свою країну. На чужому нещасті щастя не побудуєш. Проілюструвати цей аргумент я хочу прикладом з роману у віршах Ліни Костенко "Маруся Чурай". Гриць Бобренко, покинувши Марусю, не зміг змиритися з цим, тому що разом з нею він зрадив свою душу, всі світлі почуття та думки, що мав. Головний герой не зміг жити з таким величезним тягарем, тому знову прийшов до Марусі, але вона не пробачила його, хоч і любила.
По-друге, зрадлива людина не заслуговує на повагу і довіру. У колективі її завжди намагаються обминати, щоб не зазнати зради. Зрештою, вона втрачає усіх своїх друзів та товаришів. Зрада завжди вважалася величезним злочином, тому каралася дуже суворо. Так, наприклад, на війні зраду карали негайним розстрілом, не даючи злочинцю виправдатися. Таким чином, не варто пробачати зраду, адже вона завжди призводила до жахливих наслідків.