Укажіть, прийоми і засоби якого літературно-мистецького напряму використав І.Франко у новелі «Сойчине крило»

Кожна країна має свою пісню. Український народ вважається чи не найспівочішим у світі, а самі пісні, напевно, наймелодійнішими. Особливо нам притаманні історичні пісні, а також думи. Саме в історичних піснях ми можемо побачити зображення мужніх героїв, захисників своєї вітчизни. В Україні такими героями були козаки. Саме з часів козаччини історична пісня знайшла свого слухача. Вона передається з покоління в покоління. Цим самим зберігає самобутність і неповторність української нації. Та історична пісня відтворила не тільки історію. Вона подарувала цілу низку мужніх образів: від реально існуючих і до вигаданих народом. Це і Богдан Хмельницький, і Самійло Кішка, і козак Голота, та ще безліч різних неповторних особистостей. От, наприклад, історичні пісні «Ой, послав Бог Хмельницького» та «Чи не той хміль» оспівують неперевершеного ватажка, батька всього українського козацтва Богдана Хмельницького. Чи не той то хміль, Що коло тичин в’ється? Ой, той то Хмельницький, Що з ляхами б’ється. Все своє життя Гетьман боровся проти польської навали. Відважно вів військо боронити рідну землю. Тому ці історичні пісні пронизані духом мужності, радості перемоги. Саме в таких піснях ми бачимо, як страждав український народ, як молив про свободу. І нарешті, через багато років, мрія кожного українця все таки здійснилась. Я вважаю, що роль таких історичних пісень у житті нашого народу є дуже важливою. Це наш внутрішній світ, наша самобутність, без якої ми не назвемося українцями

«Злочин і кара» — один із найскладніших творів світової літератури. У своєму романі Федір Михайлович Достоєвський зобразив життя російського суспільства середини XIX століття з його убозтвом, безправністю, гнобленням і розбещенням особистості, що задихається через усвідомлення свого безсилля і тому бунтує. Письменник розповів нам про героя, «що взяв у душу свою всі болі і рани часу». Розуміння Достоєвським сутності мистецтва було причиною створення особливих форм реалістичної творчості. Твори Достоєвського - свідоцтво того, що він поєднував у собі як митець силу геніального психолога, інтелектуальну глибину мислителя та пристрасність публіциста. У творах письменника реалістичні сцени страждань поєднуються з філософською символікою, публіцистичні газетні факти - з фантастикою, логічні абстраговані категорії - з інтуїтивістськими елементами, Достоєвський збагатив жанр реалістичного роману XIX століття новими художніми особливостями. Улюблений метод письменника - зібрати велику кількість своїх героїв в одне місце та змусити розкриватися їх образи у зіткненні почуттів та ідей, ніби без втручання автора-оповідача. Романам Достоєвського був властивий поліфонізм як метод художнього мислення. При цьому досягалось, з одного боку, відчуття численності співбесідників, з іншого - окремість кожного голосу, що вів свою тему самостійно, майже рівноправно з голосом автора. У межах злочинно-авантюрного сюжету поставали глибинні ідеологічні, соціально-філософські проблеми. Самі злочинні сюжети романів Достоєвського несли не просто інформативну функцію, але й, втілюючи об'єктивні закони тогочасного суспільства, відображали художню концепцію Достоєвського, його світогляд. Злочин, як крайній ступінь порушення суспільних норм, відображав трагічну сутність дійсності та соціальні протиріччя. Характери героїв розкривалися Переважно у найгостріші моменти, коли все накопичене ними у попередньому житті раптом виливалося у екстраординарний вчинок. Неочікувані, навіть не виправдані спочатку дії персонажів письменник мотивує глибоко прихованими психологічними причинами, наявністю у людській натурі різнобічних взаємовиключних потягів та пристрастей. Незвична динамічність композиції, відчуття катастрофічності того, що діється, драматична напруженість у розвитку конфліктів, експресивність написання виявилися вражаючим художнім відкриттям, що чудово слугувало меті відображення найскладніших морально-психологічних та соціально-філософських проблем. Достоєвський зумів передати у художніх образах не тільки потік подій, людських доль, духовну боротьбу, але і трагічні конфлікти у духовному житті суспільства. У своїх інтелектуальних романах Достоєвський майстерно малював найгостріші поєдинки думок, трагічних зіткнень ідей та світоглядів. Улюблена письменником форма сповіді героїв, що проявлялася у діалозі з духовним противником, досягала нещадної відвертості, виявляла трагічну діалектику глибинних почуттів та думок персонажів. 
Творам Достоєвського, написаним у жанрі роману, найменш властива епічно спокійна манера оповіді. Їм притаманна гострота чисто драматичних жанрів та багатство художніх образів.