Сліди війни в моїй родині Про фронтовиків, які пройшли всю війну й зустріли перемогу біля стін Рейхстагу сказано дуже багато, зібрано й записано безліч цікавого, героїчного матеріалу. Та чомусь рідко ми згадуємо тих бійців, яких ворожі кулі і снаряди зробили каліками в перші ж дні війни. Які відчули на собі розпач відступів, гіркоту поразок. Через каліцтва, отримані в перших сутичках з фашистами, вони не змогли взяти участь в великому переломі, який стався під Сталінградом, а тим паче дійти до Берліна і насолодитися п'янким почуттям перемоги. Хотілося б розказати про людей, які, на мою думку, заслуговують на нашу пам'ять і повагу та показати це на прикладі життя мого прадіда Гончаренка Анатолія Єрофейовича. Гончаренко А.Є. народився 5 березня 1919 року в селі Вербівка в хліборобській родині Гончаренків Єрофія та Марії. Анатолій був старшим із восьми дітей. Сім'я жила бідно. Чоботи були одні на всіх та й окремий одяг носили по черзі. Про голод 1932-33 років тринадцятирічний Анатолій запам'ятав дуже добре. З горем пополам хлопець закінчив шість класів і пішов працювати в місцевий колгосп ковалем. Весною 1937 року був призваний до лав Радянської Армії. Службу розпочав на кордоні з Латвією рядовим солдатом. Військову присягу прийняв у січні 1939 р. Пройшовши навчання по підготовці молодшого командного складу, отримав звання старшого сержанта. З травня 1939 р. по червень 1940 р. був командиром відділення на прикордонній заставі. Війну зустрів у званні старшини . Про початок війни прадід згадував так: Усе трапилося на світанку. Антон крізь сон почув жахливий і такий знайомий звук. Знайомий, бо напередодні разом з товаришами чув його далекий відгомін. А тепер так близько! А тільки вчора командир перед строєм виголосив: "Не панікувати! Війни не буде! Не вірте підступним чуткам". Швидко зіскочивши з ліжка, Антон почав одягатися. Оглянувся: навкруг вирувала паніка. Напівроздягнені бійці хапали зброю і вибігали надвір. Не діждавшись командира, Антон теж попрямував за всіма. Жах охопив хлопця: земля стугоніла від вибухів, здіймалася вогненними кусками і опадала, накриваючи вбитих і поранених. Переборовши розпач і страх, він почав діяти. Насамперед зупиняв бійців, охоплених панікою, і наказував бігти в укриття та збиратися біля командира, адже сам був сержантом і відчував відповідальність за кожного підлеглого. Потім, взявши сміливіших, поповз до поранених. Багатьох врятувати не вдалося. Порахувавши бійців, спроможних іти й нести безпомічних, комбат віддав наказ відступати. Пайки швидко скінчилися, бо в паніці було захоплено їх дуже мало. Поранені просили води. На перев'язки хлопці віддавали спідню білизну. Тож було вирішено зупинитися в першому населеному пункті. Це було село. Так до болю й щему схоже на рідну Вербівку, де залишилося семеро братів і батьки. А ще Галинка. Рідна, єдина, його кохана, задля якої він готовий пройти крізь пекло, якби тільки їй було добре, аби її очі світилися щастям. Німці наступали стрімко. І знову наказ "відступати". Йшли без зброї. Розпач не давав Антону дихати на повні груди. Коли зупинилися в якомусь невеличкому містечку і отримали наказ "розташовуватись та відпочивати", він навіть не оглянувся, щоб вкотре порахувати своїх товаришів, бо знав і так: живих залишилось мало. Саме число він не хотів промовляти ні в слух, ні подумки. Медаль "Захисту Вітчизни" – 1999 р. Прадід прожив довге, але нелегке життя. За це йому низький уклін і щира повага. В лютому 2009 р. Гончаренко А.Є. помер, не доживши кілька днів до свого 90-річчя.
