Творчість В. Симоненка була самобутнім явищем в українській літературі. Його поезії відзначалися злободенною тематикою, непримиренністю до кривди, справжньою народністю і глибоким патріотизмом. Усіх їх об’єднує любов до своєї Батьківщини і народу, прагнення бачити свою Вітчизну вільною, незалежною, бо бачив, як у тенетах бюрократизму, фальші, лжепатріотизму партійних діячів гине Україна, знищується найперша і найголовніша її скарбниця — духовність. Поет не міг дивитися на це спокійно. Будучи винятково чесною, глибоко порядною людиною, для якої правда — найвища, він у своїх творах гнівно прикривав цих убогих духом підлабузників, недорікуватих демагогів, брехунів і бездарних господарників, що забули про честь і совість, «пробиваючись У крісла й чини». Їх би за грати! Їх би до суду! Їх би до карцеру за розбій! Доказів мало? Докази будуть! Лантухи вкрадених вір і надій. Василеві Симоненку довелося жити в роки розквіту бюрократичної системи, за часів тоталітарного режиму, коли за правдиве слово карали. І карали жорстоко. Але поет сміливо кидає виклик цим «бандам кривляк» та їхній нікчемній «продажній челяді», які «вважають себе «повелителями світу». Вони вже не можуть існувати без похвальби, без возвеличення і вознесіння в ранг мало не святих. Уже давно не було на світі «батька усіх народів» Сталіна, але за часів тоталітарного режиму дух його уперто жив. В одному із найкращих своїх віршів «Монархи» В. Симоненко викриває авторитарну свідомість цих «сильних світу цього». Диктатори, королі, імператори, Мліючи в димі хвальби, Роззявили пащі, мов кратери, І гукали: — Ми символ доби. Поет протиставляє їм, «обслиненим» і «обцілованим», звичайних простих людей — трудівників, справжніх велетнів духу. А поруч вставали некороновані корифеї і справжні вожді. Вставали коперники і джорджоне, Шевченко підводив могутнє чоло, І біля вічного їхнього трону Лакузи жодного не було. Уся творчість В. Симоненка була пройнята палкою синівською любов’ю до своєї матері-Вітчизни, до народу, якому довелося так багато перестраждати.
Їх би до суду!
Їх би до карцеру за розбій!
Доказів мало?
Докази будуть!
Лантухи вкрадених вір і надій. Василеві Симоненку довелося жити в роки розквіту бюрократичної системи, за часів тоталітарного режиму, коли за правдиве слово карали. І карали жорстоко. Але поет сміливо кидає виклик цим «бандам кривляк» та їхній нікчемній «продажній челяді», які «вважають себе «повелителями світу». Вони вже не можуть існувати без похвальби, без возвеличення і вознесіння в ранг мало не святих. Уже давно не було на світі «батька усіх народів» Сталіна, але за часів тоталітарного режиму дух його уперто жив. В одному із найкращих своїх віршів «Монархи» В. Симоненко викриває авторитарну свідомість цих «сильних світу цього». Диктатори, королі, імператори,
Мліючи в димі хвальби,
Роззявили пащі, мов кратери,
І гукали: — Ми символ доби. Поет протиставляє їм, «обслиненим» і «обцілованим», звичайних простих людей — трудівників, справжніх велетнів духу. А поруч вставали некороновані корифеї і справжні вожді.
Вставали коперники і джорджоне,
Шевченко підводив могутнє чоло,
І біля вічного їхнього трону
Лакузи жодного не було. Уся творчість В. Симоненка була пройнята палкою синівською любов’ю до своєї матері-Вітчизни, до народу, якому довелося так багато перестраждати.