кільки існує людство, стільки точаться суперечки про духовне та матеріальне в житті людини. На жаль, у наш прагматичний час духовність відходить на другий план, але матеріальне не може витіснити потяг людини до прекрасного, не може вбити справжніх почуттів, бо на сторожі духовності стоїть творчість справжніх митців.
Ліна Василівна Костенко усім своїм життям і творчістю доводить, що людина мусить мати крила, які піднесуть її над буденністю, дадуть відчуття польоту.
Справжній митець зуміє віднайти поетичні образи в найбуденніших речах. Перебуваючи ранньою весною у Польщі, Ліна Костенко замилувалася могутнім природним явищем: на річці Одрі скресала крига. Здавалося, зима ще не сказала свого останнього слова, «та не встигла огледіться, як проснулись дерева і на Одрі лід потемнів». Буйно ломилася крига, кришився лід, і ось «на останній крижині самотня чайка пливе». Куди вона розігналася, що буде, як майже прозору крижину «розмиє вода весняна», і цей непевний прихисток затріщить, відломиться і піде під воду? Та нащо вільній пташині ґрунт під ногами, якщо вона має широкі й сильні крила? Картина могутнього льодоходу й образ безстрашного крилатого птаха стали основою першого у диптиху вірша Ліни Костенко «Чайка на крижині». Другий твір «Крила» став логічним продовженням першого, адже письменниця знову повертається до образу птаха, який житиме в небі, якщо не буде землі; не матиме багатства, «то буде воля», а хмари у високості розвіють відчуття самотності. «А як же людина? А що ж людина?» — тривожно звучать риторичні питання. Поетеса знає відповідь. Людина
Живе на землі. Сама не літає. А крила має. А крила має!
Ті крила — це правда, чесність, довір’я, вічне поривання, щирість, щедрість. У когось вони створені з пісні, у когось — з надії чи поезії і мрії, та у будь-якому разі «Людина нібито не літає… А крила має. А крила має!» Останні слова вірша, що звучать рефреном, стверджують позицію поетеси: людина мусить мати крила, щоб піднестися над буденністю, щоб матеріальне не засліпило їй очі, не знищило особистість кожного з нас.
Напевно, в житті кожної людини рано чи пізно настає такий момент, коли вона відкидає всі свої щоденні турботи й проблеми, відсторонюється від буденної суєти і замислюється над тим, для чого ж, власне, вона прийшла у світ. І, певно, по-справжньому щасливим є той, хто не вагаючись може відповісти на це запитання. Однак чи це можливо? Хтось мріє про матеріальні блага, хтось прагне визнання, а хтось просто хоче бути коханим і живе заради цього почуття, а проте навряд чи хтось зможе чітко й без на гань визначити сенс свого життя.
Питання сенсу життя – це одвічне питання, яким людина переймається з давніх-давен. Філософи, митці, представники найрізноманітніших наук в усі часи вирішували його по-різному. Одні вважали, що життя -і і,е постійна боротьба за власне існування й добробут (пригадаймо, наприклад, слова Л. Костенко: «Життя, мабуть, цо завжди Колізей…»), інші стверджували, що людина .живе на Землі для того, щоб творити, виражати себе в мистецтві…
Український філософ і педагог Г. Сковорода сенс людського життя вбачав у постійному пізнанні світу й себе самого, у невтомному прагненні здобувати знання й збагачуватися інтелектуально. У своїй знаменитій поезії «Всякому городу нрав і права…» він наголошує на тому, що кожен по-своєму визначає життєві цінності та ідеали, яких прагне, однак найголовніше, на його думку, для людини – це мудрість, заради якої вона й мусить жити:
А мні одна только в світі дума, Как би умерти мні не без ума.
Скільки існує людство, стільки існує й питання про сенс його існування. Воно завжди відкрите, бо кожен по-своєму, індивідуально намагається на нього відповісти. Мені ж найбільше імпонують слова О. Гончара, який стверджував, що «саме в людяності людини, в її мужності, здатності любити, в силі творчій, у моральній чистоті полягає найвища духовність, що становить істинний сенс життя людей на планеті».
Людина може прожити лише одне життя. На жаль, а може, й на щастя, вона не зуміє повторити жодного його моменту, пережити його ще раз, відновити… Тому мені здається, що сенс життя полягає в умінні жити та почувати себе щасливим. А вміння жити, на мою думку, це не лише бажання отримувати задоволення від навколишнього світу, не лише потреба у професійній чи творчій саморе-алізації, а й внутрішня потреба дарувати добро іншим людям, робити їх щасливими й завжди усміхненими. Я вважаю, що головне для кожного з нас – усвідомити, що сенс нашого власного життя – це ще й сенс життя інших людей, тому важливо завжди, за будь-яких обставин пам’ятати, що живемо ми не заради себе, а заради самого життя на нашій планеті.
кільки існує людство, стільки точаться суперечки про духовне та матеріальне в житті людини. На жаль, у наш прагматичний час духовність відходить на другий план, але матеріальне не може витіснити потяг людини до прекрасного, не може вбити справжніх почуттів, бо на сторожі духовності стоїть творчість справжніх митців.
Ліна Василівна Костенко усім своїм життям і творчістю доводить, що людина мусить мати крила, які піднесуть її над буденністю, дадуть відчуття польоту.
Справжній митець зуміє віднайти поетичні образи в найбуденніших речах. Перебуваючи ранньою весною у Польщі, Ліна Костенко замилувалася могутнім природним явищем: на річці Одрі скресала крига. Здавалося, зима ще не сказала свого останнього слова, «та не встигла огледіться, як проснулись дерева і на Одрі лід потемнів». Буйно ломилася крига, кришився лід, і ось «на останній крижині самотня чайка пливе». Куди вона розігналася, що буде, як майже прозору крижину «розмиє вода весняна», і цей непевний прихисток затріщить, відломиться і піде під воду? Та нащо вільній пташині ґрунт під ногами, якщо вона має широкі й сильні крила? Картина могутнього льодоходу й образ безстрашного крилатого птаха стали основою першого у диптиху вірша Ліни Костенко «Чайка на крижині». Другий твір «Крила» став логічним продовженням першого, адже письменниця знову повертається до образу птаха, який житиме в небі, якщо не буде землі; не матиме багатства, «то буде воля», а хмари у високості розвіють відчуття самотності. «А як же людина? А що ж людина?» — тривожно звучать риторичні питання. Поетеса знає відповідь. Людина
Живе на землі.
Сама не літає.
А крила має.
А крила має!
Ті крила — це правда, чесність, довір’я, вічне поривання, щирість, щедрість. У когось вони створені з пісні, у когось — з надії чи поезії і мрії, та у будь-якому разі «Людина нібито не літає… А крила має. А крила має!» Останні слова вірша, що звучать рефреном, стверджують позицію поетеси: людина мусить мати крила, щоб піднестися над буденністю, щоб матеріальне не засліпило їй очі, не знищило особистість кожного з нас.
Напевно, в житті кожної людини рано чи пізно настає такий момент, коли вона відкидає всі свої щоденні турботи й проблеми, відсторонюється від буденної суєти і замислюється над тим, для чого ж, власне, вона прийшла у світ. І, певно, по-справжньому щасливим є той, хто не вагаючись може відповісти на це запитання. Однак чи це можливо? Хтось мріє про матеріальні блага, хтось прагне визнання, а хтось просто хоче бути коханим і живе заради цього почуття, а проте навряд чи хтось зможе чітко й без на гань визначити сенс свого життя.
Питання сенсу життя – це одвічне питання, яким людина переймається з давніх-давен. Філософи, митці, представники найрізноманітніших наук в усі часи вирішували його по-різному. Одні вважали, що життя -і і,е постійна боротьба за власне існування й добробут (пригадаймо, наприклад, слова Л. Костенко: «Життя, мабуть, цо завжди Колізей…»), інші стверджували, що людина .живе на Землі для того, щоб творити, виражати себе в мистецтві…
Український філософ і педагог Г. Сковорода сенс людського життя вбачав у постійному пізнанні світу й себе самого, у невтомному прагненні здобувати знання й збагачуватися інтелектуально. У своїй знаменитій поезії «Всякому городу нрав і права…» він наголошує на тому, що кожен по-своєму визначає життєві цінності та ідеали, яких прагне, однак найголовніше, на його думку, для людини – це мудрість, заради якої вона й мусить жити:
А мні одна только в світі дума, Как би умерти мні не без ума.
Скільки існує людство, стільки існує й питання про сенс його існування. Воно завжди відкрите, бо кожен по-своєму, індивідуально намагається на нього відповісти. Мені ж найбільше імпонують слова О. Гончара, який стверджував, що «саме в людяності людини, в її мужності, здатності любити, в силі творчій, у моральній чистоті полягає найвища духовність, що становить істинний сенс життя людей на планеті».
Людина може прожити лише одне життя. На жаль, а може, й на щастя, вона не зуміє повторити жодного його моменту, пережити його ще раз, відновити… Тому мені здається, що сенс життя полягає в умінні жити та почувати себе щасливим. А вміння жити, на мою думку, це не лише бажання отримувати задоволення від навколишнього світу, не лише потреба у професійній чи творчій саморе-алізації, а й внутрішня потреба дарувати добро іншим людям, робити їх щасливими й завжди усміхненими. Я вважаю, що головне для кожного з нас – усвідомити, що сенс нашого власного життя – це ще й сенс життя інших людей, тому важливо завжди, за будь-яких обставин пам’ятати, що живемо ми не заради себе, а заради самого життя на нашій планеті.