Село вка знаходилося на правому березі ріки Самари, недалеко від Дніпра. Воно нічим не відрізнялося від інших, не пишалося хоромами, бо були то страшні часи татарських набігів на Україну, і ніхто не був упевнений у завтрашньому дні.
У вці жив славний козацький рід Судаків. На той час у родині були сімдесятирічний дід Андрій, син Степан із дружиною Палажкою, діти — п’ятнадцятирічний Павло та тринадцятирічна Ганна. Старший брат Петро вже пішов на Запоріжжя.
Дід привчав Павлуся до лицарського ремесла — їздити на коні, кидати спис та аркан, стріляти з лука, орудувати шаблею, розповідав про звичаї козаків та їхні пригоди. Павлусь багато дечого навчив і сестру Ганну, а та захищала брата перед батьками.
(извени зробив з до перекладача сам російська) Він любив літературу, вона стала йому близькою і дорогою. І літературу він розцінює як перша ознака культурної людини. Степан вважав, що він людина насиченого розуму і тому не повинен спілкуватися з людьми, тими далекими фігурами, що йому часом доводилося з ними зустрітися». Життя здавалося йому простим і жодної уваги не вартим. Він належав до тих людей, хто прагне крок за кроком наближатися до поставленої мети, але не вміє спочивати на зупинках досягнення. Бажання його були поривчастий, вони палили його, кликали навпростець через труднощі. Здавалося б, а що тут образливого. Але справа в тому, що при вирішенні будь-яких проблем душа Степана була жорном невпинним, що тільки разом з добірним зерном кукіль і вівсюг життя».
Село вка знаходилося на правому березі ріки Самари, недалеко від Дніпра. Воно нічим не відрізнялося від інших, не пишалося хоромами, бо були то страшні часи татарських набігів на Україну, і ніхто не був упевнений у завтрашньому дні.
У вці жив славний козацький рід Судаків. На той час у родині були сімдесятирічний дід Андрій, син Степан із дружиною Палажкою, діти — п’ятнадцятирічний Павло та тринадцятирічна Ганна. Старший брат Петро вже пішов на Запоріжжя.
Дід привчав Павлуся до лицарського ремесла — їздити на коні, кидати спис та аркан, стріляти з лука, орудувати шаблею, розповідав про звичаї козаків та їхні пригоди. Павлусь багато дечого навчив і сестру Ганну, а та захищала брата перед батьками.
Степан вважав, що він людина насиченого розуму і тому не повинен спілкуватися з людьми, тими далекими фігурами, що йому часом доводилося з ними зустрітися». Життя здавалося йому простим і жодної уваги не вартим.
Він належав до тих людей, хто прагне крок за кроком наближатися до поставленої мети, але не вміє спочивати на зупинках досягнення. Бажання його були поривчастий, вони палили його, кликали навпростець через труднощі. Здавалося б, а що тут образливого. Але справа в тому, що при вирішенні будь-яких проблем душа Степана була жорном невпинним, що тільки разом з добірним зерном кукіль і вівсюг життя».