]тарас шевченко, як і більшість поетів-романтиків, захоплювався героїчними сторінками історії нашої держави. гортаючи «кобзаря», часто потрапляєш на заголовки, які розкривають світогляд, думки і вподобання шевченка: «тарас трясило», «гамалія», «». кожен із цих творів яскраво змальовує і розкриває образи ватажків повстанських рухів, які боролися за визволення уярмленого народу від жорстокості кріпосників.треба поглянути на україну очима тих часів, щоб зрозуміти мотиви, які керували людьми, спонукали їх до певних дій. роздроблена україна, поділена між двома державами, які пригноблювали її населення, знущалися, вбивали, катували і старих, і малих. нам, сучасникам, важко збагнути: як може людина так чинити проти іншої людини, нехай навіть і нижчої за соціальним статусом? не залишили байдужим трагічні сторінки історії нашої держави і тараса шевченка. з великим болем у серці змалював він долю поневоленого, розп’ятого народу у своїй поемі «». з великою симпатією і любов’ю зображує він повсталий народ, і серед нього особливо вирізняються його мужні ватажки. центральне місце у творі відведено максиму залізняку — людині непересічній, сміливій, завзятій. він — улюбленець народних мас, патріот, який любить свою країну, його шанують і уславлюють усі без винятку, особливо простий люд. з любов’ю і посмішкою в серці говорять про нього повстанці: «у нас одна старшина — батько максим». а як же інакше, коли він дійсно багатьом з них замінив батька, як рідна людина, зрозумів і розділив їхнє горе. кобзар волох співає про нього: наш отаман, орел сизокрилий! нема в його ні оселі, ні саду, ні ставу… та й навіщо вони йому, коли в серці має вищу, більшу мету — визволення народу з рабства. суворими, трагічними барвами змальовано іншого героя поеми — івана гонту. складний, суперечливий образ, який спонукає замислитися над його вчинками.читаю рядки поеми, в яких зображено гонту в умані під час битви, і захоплююсь його сміливістю, несамовитістю і завзятістю у боротьбі з ненависним ворогом. і в моїх очах гонта — герой, патріот своєї батьківщини. але ось він убиває власних дітей, засліплений ідеєю, невблаганний. тепер гонта — кат, який нічим не відрізняється від поляків-кріпосників, які так само вбивали ні в чому не винних дітей, проте не своїх — чужих. по-різному можна дивитися на цю сумну подію в житті героя. але незаперечним залишається той факт, що для івана гонти любов до україни переважила на терезах його долі. він усе віддав заради її щасливого майбутнього, навіть власних дітей (хоча це важко зрозуміти). сумом і тугою сповнені його слова у момент поховання хлопчиків: сини мої, сини мої! на ту україну дивітеся: ви за неї й я за неї гину. але чи змінив би він свої дії, якщо можна було час повернути назад? думаю, що ні.минули ті страшні часи, відгриміла коліївщина. але в пам’яті народній навіки залишилася згадка про славних синів україни, які не пошкодували власного життя заради вільної і щасливої долі її народу.
«неповторний світ дитинства в поезіях лесі українки» кажуть, що поет формується у дитинстві. маленька тендітна дівчинка мріяла про надзвичайну дивну казку (вірш «мрії»). вік лицарства і шляхетних вчинків приваблював не одне покоління юних романтиків. однак у лесі українки своє бачення доби мужніх воїнів, лицарських турнірів: тільки дивно, що не принци. таємницею укриті. не вродливі королівни розум мій очарували. дівчинка гортала малюнки лицарських романів. її приваблювати не переможці лицарських поєдинків, котрі «промовляли люто “здайся! ”», а переможені. нехай вони і «розпростерті», до землі прибиті списом, але з уст зривається горда відповідь: «убий, не ! » маленька дівчинка леся вже тоді, в пору свого дитинства, поважала силу духу, справедливість. вона поважана тих, хто навіть під загрозою смерті не хотів здаватися. можливо саме в них вона вчилася великої мужності. ця мужність знадобилася їй у житті, боротися з власною недугою та життєвими . в іншому вірші «як дитиною, бувало» маленька мрійниця леся виступає мужньою і гордою дівчинкою. гулі від падіння не викликати сліз. вона тихо вставата і ніколи не скаржилася на біль від забиття: «що болить? » — мене питали. але я не признавалась — я була малою горда, — щоб не плакать, я сміялась. такою була поетеса в дитинстві. вона поважала в людині гордість і силу духу. сльози леся, як і лірична героїня вірша, вважала слабкістю. але минув час, і вже доросла леся переглянула свої погляди. щоб не скінчилася драматична ситуація злим жартом або не зірвалося з уст в’їдливе зауваження: безпощадній зброї сміху я боюся піддаватись, і, забувши давню гордість. плачу я, щоб не сміятись. характер лесі українки сформувався в дитинстві. просто з дитинства вона ввійшла в літературу — як символ мужності, стійкості, нездоланності людського духу.