Тест . Карпенко-Карий «Сто тисяч» 1. Як Пузир зустрів Романа?
а) З хлібом-сіллю;
б) запросив у хату до столу;
в) виявив незадоволення до хлопця;
г) попросив його почекати у фургоні.
2. З яким першим питанням звернувся Герасим до сина після його приїзду від Пузиря?
а) «Чого ти так запізнився, мабуть, упівночі приїхав?»;
б) «Як приймали, як частували?»;
в) «Чи уподобались дівчата?»;
г) «Як панич зустрів Бонавентуру?».
3. Хто був у Пузиря в гостях, коли Роман з Бонавентурою приїхали до нього?
а) Церковний служитель;
б) уїзний суддя;
в) головний казначей;
г) офіцери.
4. З якою домашньою худобою порівняв Герасим родину Пузиря?
а) Свинями;
б) конями;
в) волами;
г) биками.
5. Порода свиней, яка була у Пузиря:
а) ландраси;
б) завідські;
в) німецькі;
г) англійські.
6. Скільки Смоквинов, за словами Гершка, позичав на «улучшенія хазяйства» грошей?
а) Мільйон;
б) три тисячі;
в) п’ять тисяч;
г) мільярд.
7. Через що Жолудь хотів купити землю у Смоквинова? Бо у того був:
а) гарний фруктовий сад;
б) ставок, де можна купати овець;
в) багатий ліс;
г) великий гай.
8. «Упустіть землю Смоквинова… все одно що»:
а) кинутися одягненим у воду;
б) залишитися голодним;
в) пошитися у дурні;
г) посиротить свою землю на віки вічні.
9. Від якого слова Савки після його повернення із казначейства «як… пташки защебетали перший раз весною, так радісно зробилось на серці від цього слова» Калитці:
а) годяться;
б) обмінні;
в) вірогідні;
г) пройдуть.
10. Де Савка не користувався фальшивими грошима?
а) У трактирі;
б) лавці;
в) казначействі;
г) банку.
11. Співаючи на радощах, Герасим порівнював горілку з:
а) соком;
б) варенням;
в) медом;
г) цукерками.
12. Гершко з батьком «землю держать…» у:
а) жолудя;
б) Пузиря;
в) Невідомого;
г) Кукліновського.​

Протягом столiть люди дуже уважно приглядалися до себе. У них постiйно жила й живе нескiнченна жага знання. «Пiзнай себе»,— так радили фiлософи. I, справдi, в цих простих, але дуже мiстких словах сконцентровано усе те, що повинно провадити людину шляхом життя, усе те, завдяки чому ми зможемо жити краще i спокiйнiше. Заглянути в глибiнь своєї душi — потрiбно, але iнодi страшно. I, мабуть, тi митцi, що намагаються зробити аналiз духовного стану своєї сучасностi, якоюсь мiрою здiйснюють подвиг. До таких минців ми з певнiстю вiдносимо О. Т. Гончара, бо автор зображував у своїх творах усе те, що болiло, що пекло, що вiщувало в майбутньому катастрофу для народу, для майбутнього.

Є книги, якi дають можливiсть отримати насолоду, захопитися цiкавим сюжетом, але згодом про них забуваєш. Однак є твори, якi заставляють нас думати i мiркувати над прочитаним. До таких книг належить роман О. Гончара «Собор». Це твiр правдивий, без прикрас, написаний із гiркотою i любов’ю. Роман учить нас любити свiй народ, його iсторiю, берегти його скарби — мову, звичаї, його культурнi надбання, його собори. А ще цей роман спонукає нас задуматись, а «моя душа — це храм чи купа цегли?» Хто я? Будiвничий чи руйнiвник? Чи зумiю прожити життя так, щоб залишити слiд в iсторiї мого народу, своєї країни? Невже i в мене пiднялась би рука знищити собор?

Герої «Собору» О. Гончара — це люди, якi розумiють, що йдеться не просто про облуплену, занедбану споруду, а йдеться про їхню честь, їх духовнi витоки; а з іншого боку, це люди, якi заради своєї кар’єри здатнi переступити через святая святих, зректися навiть себе.

Назва твору — символiчна: це i реальна архiтектурна споруда селища Зачiплянки, i символ моральної чистоти та краси людини. Саме у ставленнi до собору розкриваються душi головних героїв, їх внутрiшня сутнiсть. Жоднi вигадки Володьки Лободи не змогли вiдвернути людей вiд собору, тому що людина прагне чистого, духовного, а собор — саме та фортеця, яка зберiгає красу, правду столiть. Адже людина доти й людина, поки не втратила здатнiсть бачити, крiм потворностей життя, i його красу. Мистецтво — це незнищенний слiд людства, його злети, його верхогiр’я, на яких панує дух перемоги над смертю, дух вічності. Тодi людина велика — коли будує, коли творить.

Дуже переконливо вiдображенi в «Соборi» двi сторони екологiчної проблеми: екологiя довкiлля й екологiя душi. Ми повиннi вирiшувати цi питання водночас: не розв’язавши проблеми чистоти нашої планети, ми шкодитимемо своєму тiлу й душi; не залiкувавши хвороби нашої душi, ми запанащаємо Землю. Тому роман «Собор» — це не якийсь «регiональний» твiр письменника, це книга з глобальним аналiзом сучасностi. Мої симпатiї на боцi простої, чесної Вiруньки, молодого мрiйника-студента Миколи, Ягора Катратого, Єльки i особливо, цього апостола працi,— мудрого Iзота Iвановича Лободи i навiть баби Шпачихи, бо всi вони розумiють, що зруйнувати собор — це значить жити на руїнах, знищити сенс працi людської — а це грiх!

А от душа Володьки Лободи — це купа цегли. Вiн тiльки i думає про знесення собору. Переслiдуючи свою кар’єристську мету, Володька Лобода навiть зрiкся свого батька. Собор не викликає в душi його нiчого чистого, високого.

Я вiрю, що кожна людина може побудувати у своїй душi храм. I храм цей буде тим прекраснiшим i вищим, чим краще ми будемо ставитися до людей. Менi здається, що фундамент цього храму становить людяне ставлення до природи. Його стiни — це чистота нашої душi: вiдповiдальнiсть за свої обов’язки, за свої вчинки, любов до країни, до свого народу, вiрнiсть у дружбi i чистота кохання. А дах — це розумне ставлення людини до себе, до своїх потреб та здiбностей. Побудувати такий храм своєї душi — пiд силу кожнiй людинi. I чим бiльше людей зумiють побудувати i зберегти у своєму серцi храм, тим кращим i щасливiшим буде наше життя на Землi.

В образі Якима Сомка П. Куліш відобразив власний ідеал українського гетьмана: розумної, талановитої, освіченої людини, здатної об’єднати в самостійну єдину державу усі роз’єднані землі країни. Герой, як і сам автор, вважає, що для цього потрібно відновити давню славу України, піднести освіту і культуру, встановити міжкласовий мир і утвердити старшинське панування.

Яким Сомко виступав проти поширення на українських землях впливу Польщі, тобто шляхетських звичаїв, і планував виступити проти гетьмана правобережної України, яка у той час знаходилася під владою Польщі. Він був впевнений, що міг розбити своїх ворогів і таких, як і він, претендентів на гетьманську булаву, тільки не хотів братнього кровопролиття. Сомко зневажав демократизм запорожців, він підтримував бунтарство міщан проти козаччини.

Ще один реальний персонаж роману — проголошений січовиками гетьманом запорізький отаман Іван Брюховецький. Його характер зображений письменником як характер певної історичної особи, його методи досягнення мети відтворені у романі з усією правдивістю. Це була підступна, хижа, владолюбна людина, політичний авантюрист без честі і совісті. Своїм фальшивим народолюбством і демагогічними обіцянками він привернув до себе усіх, на кого тільки можна було опертися для здобуття гетьманської булави.

На «чорній раді» І. Брюховецький був пишно вбраний і мав усі гетьманські клейноди, адже він був упевнений у своїй перемозі, заради якої прихилив на свій бік московських бояр. І. Брюховецький запросив до участі у раді «мужицьких виборних» та «бургомістрів од міщан», але ті, хто його добре знали, розуміли, що це тільки гра в демократію.