Вони знову! Софійка сиділа і сумувала через казки з нещасливим закінченням. Але прекрасний принц, схожий на Вадима Кулаківського, танцював з обманницею, яка була дуже схожа на Ірку Завадчук. Він зовсім не розумів, що врятувала його саме Русалонька. Втішити дівчинку підійшла тітка Софійки. Вона була лікарем, яка зустріла свого коханого Валентина у травмпункті. Скоро у них весілля. Тітка Сніжана теж лася на те, що вона страшенно не любить казки с нещасливими кінцем, але зараз була б не проти відволіктися від усіх клопотів і політати у небі хмаринкою. В сім'ї всі були дуже раді, що вона нарешті виходить заміж, бо Сніжана перебирала нареченими через те, що їхні прізвища не пасували до її імені. А її Валентин вирізнявся розумом та серйозністю. Ще й прізвище — Білий. Мама і тітонька Сніжана власноруч будуть шити весільну сукню. Софійка знаходилась в передчутті чогось прекрасного, але знову обізвався її тримісячний братик Ростик, якого потрібно було доглянути. За ці дні дівчинка дуже втомлювалась, адже весь час вона була з братом, поки мама і тітка готувались до весілля. Нарешті настав вечір, всі справи було зроблено, і скоро Софійка з мамою ляжуть спати. У колишній квартирі вечорами вони любили читати казки, а тут все було інакше. Все здавалося моторошним і страшним. Софійка чула чиїсь кроки, шаркання і постукування ціпка. Це завжди відбувалося в повню. Хтось внизу здавлено засміявся, дівчинка не витримала і побігла до матері, яка теж не спала. Вона пригорнула колиску з малою дитиною, і так вони сиділи до світанку. В одну мить все припинилося, так само раптово, як і почалося.
Добрий день, лісова красуня Мавка! Ти мене не знаєш, але я тебе знаю дуже добре, настільки добре, що ти навіть і не уявляєш. Я навіть знаю те, що відбудеться з тобою у майбутньому, як закінчиться історія твого кохання та кохання Лукаша, бо я прочитав про тебе драму Лесі Українки під назвою «Лісова пісня». Тому, перш за все, я хочу попередити тебе про небезпеку, яка чекає тебе у майбутньому, про небезпеку кохання казкової лісової істоти та людини. Я б повторив слова з поеми:«Обминай їх, Мавко:
Раз тільки ступиш – і пропала воля!
Та Мавка не слуха тих слів і весело сміється:
Ну, як-таки, щоб воля – та пропала?
Се так колись і вітер пропаде!»Читаючи сумну оповідь про твоє кохання я разом с тобою переймався твоїми радощами та твоїм горем. Я досить скоро зрозумів, що природним станом для тебе була воля, така ж солодка, як і кохання, як дихання і життя. Якийсь час ти була безмежно щаслива, бо вперше покохала, а співи сопілки твого коханого розбудили усе навкруги. «На голос веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт калини, глод соромливо рожевіє, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти». А вночі на твоїх довгих чорних косах виблискували світлячки, які з’являлися, коли тебе цілував Лукаш.Але зовсім скоро у мене з’являється відчуття чогось недоброго, та й ти не звернула увагу на журливу вербу, яка чомусь роняла великі прозорі сльози. Та ти, Мавко, не зрозуміла цього попередження, яке надавала тобі сама природа, попередження про те, що зовсім скоро літо закінчиться, зів’януть квіти і все навколо знову полине у довгий зимовий сон. Так само, як і літня краса, зникне і твоє кохання. Нажаль, ти не повірила і покинула ліс, відправившись жити серед людей. Ти багато працювала, допомагала будувати хату, мирилася з матір’ю Лукаша, якій неможливо було вгодити. Ти, лісова царівна, переодяглася в латану сорочку, вузьку спідницю з набиванки і полинялий фартух. Та це тебе не засмучувало, бо поряд з тобою був твій коханий, твій рідний Лукаш.Я разом з тобою переживав і тоді, коли ти зрозуміла, що Лукаш перестав тобою цікавитися, перестав грати на твоїй улюбленій сопілці і став усе частіше поглядати на привабливу Килину. Ти, наївна, ще сподівалася, що кохання оживе з новою силою, що воно ще не вмерло, та всі твої сподівання порушив Лукаш, який все ж таки заслав до Килини старостів. Ти страждала,ти хотіла забути своє кохання, але воно навіки оселилося у твоєму серці, у твоїй душі. Ти вражаєш мене тим, що після усіх страждань ще знаходиш сили на те, щоб заспокоювати свого коханого після того, як Лісовик покарав його за зраду і перетворив на вовкулаку.
Своїм існуванням ти довела мені, що справжні почуття, як і сама природа, не мають смерті. І завжди треба сподіватися на краще, завжди треба сподіватися на те, що як і у природі, у нашій душі колись все ж таки мине зима, знову прийде весна, розквітнуть, як все навколо, наші почуття і ми з увагою та захопленням знову будемо слухати лісову пісню про царівну Мавку та її велике кохання. За те, що ти до мені зрозуміти, що таке справжні почуття і чого вони варті, я дуже і дуже тобі вдячний.На цьому я з тобою, Мавко, прощаюся і сподіваюся, що моє кохання не буде таким сумним як твоє, але моє життя буде таким же сповненим почуттями і самовідданістю, як і твоє. До побачення, Мавка, а точніше – прощавай!
Софійка сиділа і сумувала через казки з нещасливим закінченням. Але прекрасний принц, схожий на Вадима Кулаківського, танцював з обманницею, яка була дуже схожа на Ірку Завадчук. Він зовсім не розумів, що врятувала його саме Русалонька.
Втішити дівчинку підійшла тітка Софійки. Вона була лікарем, яка зустріла свого коханого Валентина у травмпункті. Скоро у них весілля. Тітка Сніжана теж лася на те, що вона страшенно не любить казки с нещасливими кінцем, але зараз була б не проти відволіктися від усіх клопотів і політати у небі хмаринкою. В сім'ї всі були дуже раді, що вона нарешті виходить заміж, бо Сніжана перебирала нареченими через те, що їхні прізвища не пасували до її імені. А її Валентин вирізнявся розумом та серйозністю. Ще й прізвище — Білий.
Мама і тітонька Сніжана власноруч будуть шити весільну сукню. Софійка знаходилась в передчутті чогось прекрасного, але знову обізвався її тримісячний братик Ростик, якого потрібно було доглянути. За ці дні дівчинка дуже втомлювалась, адже весь час вона була з братом, поки мама і тітка готувались до весілля.
Нарешті настав вечір, всі справи було зроблено, і скоро Софійка з мамою ляжуть спати. У колишній квартирі вечорами вони любили читати казки, а тут все було інакше. Все здавалося моторошним і страшним. Софійка чула чиїсь кроки, шаркання і постукування ціпка. Це завжди відбувалося в повню. Хтось внизу здавлено засміявся, дівчинка не витримала і побігла до матері, яка теж не спала. Вона пригорнула колиску з малою дитиною, і так вони сиділи до світанку. В одну мить все припинилося, так само раптово, як і почалося.
Добрий день, лісова красуня Мавка! Ти мене не знаєш, але я тебе знаю дуже добре, настільки добре, що ти навіть і не уявляєш. Я навіть знаю те, що відбудеться з тобою у майбутньому, як закінчиться історія твого кохання та кохання Лукаша, бо я прочитав про тебе драму Лесі Українки під назвою «Лісова пісня». Тому, перш за все, я хочу попередити тебе про небезпеку, яка чекає тебе у майбутньому, про небезпеку кохання казкової лісової істоти та людини. Я б повторив слова з поеми:«Обминай їх, Мавко:
Раз тільки ступиш – і пропала воля!
Та Мавка не слуха тих слів і весело сміється:
Ну, як-таки, щоб воля – та пропала?
Се так колись і вітер пропаде!»Читаючи сумну оповідь про твоє кохання я разом с тобою переймався твоїми радощами та твоїм горем. Я досить скоро зрозумів, що природним станом для тебе була воля, така ж солодка, як і кохання, як дихання і життя. Якийсь час ти була безмежно щаслива, бо вперше покохала, а співи сопілки твого коханого розбудили усе навкруги. «На голос веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт калини, глод соромливо рожевіє, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти». А вночі на твоїх довгих чорних косах виблискували світлячки, які з’являлися, коли тебе цілував Лукаш.Але зовсім скоро у мене з’являється відчуття чогось недоброго, та й ти не звернула увагу на журливу вербу, яка чомусь роняла великі прозорі сльози. Та ти, Мавко, не зрозуміла цього попередження, яке надавала тобі сама природа, попередження про те, що зовсім скоро літо закінчиться, зів’януть квіти і все навколо знову полине у довгий зимовий сон. Так само, як і літня краса, зникне і твоє кохання. Нажаль, ти не повірила і покинула ліс, відправившись жити серед людей. Ти багато працювала, допомагала будувати хату, мирилася з матір’ю Лукаша, якій неможливо було вгодити. Ти, лісова царівна, переодяглася в латану сорочку, вузьку спідницю з набиванки і полинялий фартух. Та це тебе не засмучувало, бо поряд з тобою був твій коханий, твій рідний Лукаш.Я разом з тобою переживав і тоді, коли ти зрозуміла, що Лукаш перестав тобою цікавитися, перестав грати на твоїй улюбленій сопілці і став усе частіше поглядати на привабливу Килину. Ти, наївна, ще сподівалася, що кохання оживе з новою силою, що воно ще не вмерло, та всі твої сподівання порушив Лукаш, який все ж таки заслав до Килини старостів. Ти страждала,ти хотіла забути своє кохання, але воно навіки оселилося у твоєму серці, у твоїй душі. Ти вражаєш мене тим, що після усіх страждань ще знаходиш сили на те, щоб заспокоювати свого коханого після того, як Лісовик покарав його за зраду і перетворив на вовкулаку.
Своїм існуванням ти довела мені, що справжні почуття, як і сама природа, не мають смерті. І завжди треба сподіватися на краще, завжди треба сподіватися на те, що як і у природі, у нашій душі колись все ж таки мине зима, знову прийде весна, розквітнуть, як все навколо, наші почуття і ми з увагою та захопленням знову будемо слухати лісову пісню про царівну Мавку та її велике кохання. За те, що ти до мені зрозуміти, що таке справжні почуття і чого вони варті, я дуже і дуже тобі вдячний.На цьому я з тобою, Мавко, прощаюся і сподіваюся, що моє кохання не буде таким сумним як твоє, але моє життя буде таким же сповненим почуттями і самовідданістю, як і твоє. До побачення, Мавка, а точніше – прощавай!