Є правдавні скарби, які намертво лежать у землі. Але є і живі скарби, що передаються з покоління в покоління, чаруючи людську душу. До таких скарбів належить і лірична пісня. Україну не можна уявити без пісні. Скільки вона має чудових перлин-пісень - багатих, цікавих за змістом і мистецькою формою. Ось одна з них - "Віє вітер на долину". Глибоким смутком пройнята ця лірична пісня. У ній ідеться про дівчину, яка вийшла заміж у чужий край. Але "з'ізджається рід до роду на любу розмову". Брат запитує свою сестру, як їй живеться. Ти, сестро, небого, Чи привикла там жити, Де ворогів много? І лине сумна оповідь сестри, яка живе "поміж ворогами", "як у полі криниченька". Нелегке це життя, безрадісне, бо ... хто іде, а хто їде - Водиці нап'ється, А із мене, нещасної, Хто хоче сміється Згадує вона вогник рідної хати і батьківський поріг, батька й матір, радіного брата. І дівчина доходить висновку, що немає "роду рідного, як брат сестриці" і кращих "над отця та неньку". Але така вже доля всіх дівчат: ставши дорослими, вони виходять заміж, і, за звичаєм, залишають рідну домівку. Ой роде ж, мій роде, Ой роде ж мій милий, Розійшлися по Вкраїні, Як туманець синій Та, на жаль, не всім щастить у подружньому житті. Часто-густо молоді жінки стикаються із непорозумінням, грубістю свекора й свекрухи, інших членів родини чоловіка. Тому й "ворогів много", як співається у цій зворушливій, сумній пісні. І єдине, що зігріває молоду жінку, - це згадки про свою колишню родину та сподівання на взаєморозуміння з чоловіком, бо ж "нема в світі вірнішого та над дружиноньку". Адже тепер тільки він може захистити її від лихослів'я та знущань. Чарівна, але водночас сумна, ця пісня давно стала улюбленою і полонить душу й серце багатьох поколоінь людей
Софія — глибока й тонка поетична натура, з добре розвиненим чуттям краси. Але життя приносить їй лише горе й страждання. Була вона з багатої родини, але батько «стратив маєток» і «помер наглою смертю». Мати безнадійно хвора. Смерть батька вразила дівчину, вона пережила нервове потрясіння. Тяжко перенесла дівчина й трагедію свого першого кохання, ту чудову дружбу, що мала підносити і окрилювати її. «Таку широку любов, що мала мене вповні розвинути, ні, розцвісти мала мене,- каже вона,- віддала я йому (коханому). Не від сьогодні до завтра (як це робила Ганнуся), лиш назавсігди» (І, 526). Але кохана людина заради матеріального добробуту «розтоптала і відкинула Софіїну любов. Шукала (його) з розпукою в грудях, бігала між людьми вулицями», немов заблудша семилітня дитина, «трохи не питала кожного прохожого: «Не бачили ви його?» Був — і нема…»
Ганна, художниця, за поглядами наймодерніша. Її мета — удосконалення художньої майстерності в Римі, заради чого вона ладна піти на будь-які компроміси. Дівчина відкидає можливість щирого кохання між чоловіком і жінкою й готова побратися з будь-ким, хто створить для неї умови для творчості. Тільки мистецтво може зробити її щасливою. Своє прагнення самореалізації героїня втілює у формулі: «...як стану цілком своїм паном, — розмахну крилами під небеса».
Марта — головна героїня, оповідачка, крізь сприйняття якої письменниця зображує події. Вона суттєво відрізняється від своїх подруг традиційними поглядами на життя. Авторка не пояснює обставин, за яких формувався її характер, зазначає лише, що вона приятелює з Ганнусею з юних літ. За її терпіння, доброту й прагнення служити ближнім подруга порівнює її з біблійною героїнею Адою і каже, що вона має «божеське серце, що наказує ближнього любити більше, як себе самого». Софія порівнює її з тим типом «тисячок звичайних, невтомно працюючих мурашок, що гинуть без нагороди, а родяться на те, щоб любов’ю своєю удержувати лад на світі». Та й сама вона про себе зауважує: «...в мені стільки тепла, що можу ним і інших зогріти». Можливо, тому її власне «Я» в цьому жіночому тріо завжди на останньому місці. Дівчина стримує імпульсивний характер Ганнусі, уміє уважно вислухати й підтримати Софію, здатна оцінити таланти подруг. Вона не гребує взяти на себе турботи про побут і готова давати уроки іноземних мов, коли господар квартири підвищив платню за оренду. І хоч Ганнуся закидала подрузі її «міщанський розум», критикувала за вузькі домашньо-практичні погляди й старосвітські прояви жіночності, але саме ці якості допомагали Марті не раз виручати подругу з неприємних житейських ситуацій. Така безкорислива любов до ближнього «без намислу і без претензій до подяки» робила її щасливою.
Ти, сестро, небого, Чи привикла там жити, Де ворогів много?
І лине сумна оповідь сестри, яка живе "поміж ворогами", "як у полі криниченька". Нелегке це життя, безрадісне, бо
... хто іде, а хто їде - Водиці нап'ється, А із мене, нещасної, Хто хоче сміється
Згадує вона вогник рідної хати і батьківський поріг, батька й матір, радіного брата. І дівчина доходить висновку, що немає "роду рідного, як брат сестриці" і кращих "над отця та неньку". Але така вже доля всіх дівчат: ставши дорослими, вони виходять заміж, і, за звичаєм, залишають рідну домівку.
Ой роде ж, мій роде, Ой роде ж мій милий, Розійшлися по Вкраїні, Як туманець синій Та, на жаль, не всім щастить у подружньому житті. Часто-густо молоді жінки стикаються із непорозумінням, грубістю свекора й свекрухи, інших членів родини чоловіка. Тому й "ворогів много", як співається у цій зворушливій, сумній пісні. І єдине, що зігріває молоду жінку, - це згадки про свою колишню родину та сподівання на взаєморозуміння з чоловіком, бо ж "нема в світі вірнішого та над дружиноньку". Адже тепер тільки він може захистити її від лихослів'я та знущань. Чарівна, але водночас сумна, ця пісня давно стала улюбленою і полонить душу й серце багатьох поколоінь людей
Софія — глибока й тонка поетична натура, з добре розвиненим чуттям краси. Але життя приносить їй лише горе й страждання. Була вона з багатої родини, але батько «стратив маєток» і «помер наглою смертю». Мати безнадійно хвора. Смерть батька вразила дівчину, вона пережила нервове потрясіння. Тяжко перенесла дівчина й трагедію свого першого кохання, ту чудову дружбу, що мала підносити і окрилювати її. «Таку широку любов, що мала мене вповні розвинути, ні, розцвісти мала мене,- каже вона,- віддала я йому (коханому). Не від сьогодні до завтра (як це робила Ганнуся), лиш назавсігди» (І, 526). Але кохана людина заради матеріального добробуту «розтоптала і відкинула Софіїну любов. Шукала (його) з розпукою в грудях, бігала між людьми вулицями», немов заблудша семилітня дитина, «трохи не питала кожного прохожого: «Не бачили ви його?» Був — і нема…»
Ганна, художниця, за поглядами наймодерніша. Її мета — удосконалення художньої майстерності в Римі, заради чого вона ладна піти на будь-які компроміси. Дівчина відкидає можливість щирого кохання між чоловіком і жінкою й готова побратися з будь-ким, хто створить для неї умови для творчості. Тільки мистецтво може зробити її щасливою. Своє прагнення самореалізації героїня втілює у формулі: «...як стану цілком своїм паном, — розмахну крилами під небеса».
Марта — головна героїня, оповідачка, крізь сприйняття якої письменниця зображує події. Вона суттєво відрізняється від своїх подруг традиційними поглядами на життя. Авторка не пояснює обставин, за яких формувався її характер, зазначає лише, що вона приятелює з Ганнусею з юних літ. За її терпіння, доброту й прагнення служити ближнім подруга порівнює її з біблійною героїнею Адою і каже, що вона має «божеське серце, що наказує ближнього любити більше, як себе самого». Софія порівнює її з тим типом «тисячок звичайних, невтомно працюючих мурашок, що гинуть без нагороди, а родяться на те, щоб любов’ю своєю удержувати лад на світі». Та й сама вона про себе зауважує: «...в мені стільки тепла, що можу ним і інших зогріти». Можливо, тому її власне «Я» в цьому жіночому тріо завжди на останньому місці. Дівчина стримує імпульсивний характер Ганнусі, уміє уважно вислухати й підтримати Софію, здатна оцінити таланти подруг. Вона не гребує взяти на себе турботи про побут і готова давати уроки іноземних мов, коли господар квартири підвищив платню за оренду. І хоч Ганнуся закидала подрузі її «міщанський розум», критикувала за вузькі домашньо-практичні погляди й старосвітські прояви жіночності, але саме ці якості допомагали Марті не раз виручати подругу з неприємних житейських ситуацій. Така безкорислива любов до ближнього «без намислу і без претензій до подяки» робила її щасливою.