Ть пройти тест за новелою в.винниченка «момент» 1 якої пори року відбувалися події у творі? а) весною; б) зимою; в) влітку; г) восени. 2 головного героя твору мав перевести через кордон: а) павло; б) петро; в) семен; г) василь. 3 кого побачив головний персонаж у повітці? а) стареньку бабусю; б) панну; в) полкового офіцера; г) прикордонника. 4 що автор твору дав перед дорогою «городській панні»? а) ікону; б) хустину; в) хліба окраєць; г) револьвер. 5 «а ( … )присовувався все ближче і ближче. темна стіна його тупо, мовчки дивилась на нас…» про що йде мова у тексті? а) ліс; б) океан; в) замок; г) дощ. 6 які художні засоби вжито у реченні: «дорога наша стояла порожньою і далеко там вливалась, наче бура річечка, в зелене море хлібів»? а) гіперболу, епітет, літоту; б) порівняння, метафору, епітет; в) гіперболу, порівняння, метафору; г) епітет, літоту, порівняння. 7 панна попросила свого подорожного, щоб, якщо її вб’ють, він написав її рідним так: «мусю вбито на кордоні. вмерла так, як вмирають ті, що…» продовжіть репліку. 8 за ким гали подорожні, милуючись природою степу? 9 який птах був на обох прикордонних стовпах? 10 перетнувши кордон, муся запропонувала коханому… 11 який художній засіб автор використав у фразі: « …дивилась на мене великими благаючими очима підстреленої лані»? 12 чому новела має назву «момент»?

Образ орисі орися: хороший командир; вірна обов'язку народним святиням; ніжна;     здатна до самопожертви; рішуча і розсудлива; смілива й самовіддана; патріотка; спроможна на сильні почуття кохання. цитати до образу орисі: "вродливого личенька риси і елегантні, й шляхетні; в чорних, стиснутих трохи бровах криється непорушна воля й відвага; карі очі з-під довгих темрявих вій палають вогнем; на мармуровім чолі лежать недитячі думи, хоч у виразі уст лишається дитяча краса" характеристика: саме орисі належить здійснити повиг - підірвати порохові склади фортеці. душа орисі страждає, бо у час найвищого випробування поряд з нею немає її коханого антося, а  його поява у стані ворогів спричинює подвійну муку. у душевному сум'ятті, що охоплює дівчину, відданість україні переважає над почуттям кохання. в образі орисі автор змалював характер романтично цілісний, здатний на самопожертву в ім'я суспільних ідеалів.образ антося корецькоговиріс він у козацікій родині завісних, виховався на українських традиціях, сприйняв усім серцем мораль навого . силою обставин він потрапляє до свого природного середовища, дізнається про свій спадок і щляхетсякі привілеї.магнат чарпецький, його дядько по матері, лукаво переконує нащадка вельможного роду корецьких "прийти до стерна уряду" і преконати "туманніючу в мороці неуцтва шляхту зректися цього братовбивчого рабування", "не видирати від оборонців своєї країни їх права", "не знущатися над їх святою вірою".у спілкування з родовитою шляхтою з'ясовується омана. одурений у своїх   найщиріших помислах   і почуваннях антось, на щастя, зустрічає вдруге ту, з котрою готовий розділити і любов, і смерть.усвідомлення козацької правоти, любов до орисі диктують йому лицарський вибір - чесну смерть за ідеали, в яких його виховали, за вірй, яку прийняв усім серцем.антось: романтик; здатний до самопожертви; мужній; рішучий; спроможний на сильні почуття; шляхетній, вдячний; вірний присязі; справедливий, чесний.

ЩЕДРИЙ ВЕЧIР

РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.

Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —

лiто,

лiтечко!..

Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.

А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..

Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:

— Вставай, Михайлику, вставай.

— Ма-мо, iще одну крапелиночку...

— Струси цю крапелиночку.

— Ой...

— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?

— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.

Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.

На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —

лiто,

лiтечко!

Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!

Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...

Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.

Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза