Іть дописати казку про яян автор ємма андієвска ось ця казка: колись пастушок, переплигуючи зi скелi на скелю за козою, що вiдбилася вiд решти, посковзнувся й упав у глибочезне провалля. коли вiн розплющив очi, то побачив, що лежить на площi великого мiста, яке складається з вузьких довгих веж, що ïх кожен будує на свiй лад, бо цi вежi весь час завалюються. пастушок пiдiйшов до найближчого чоловiка, який порпався з кельмою1 серед купи камiння, й запитав, що це за мiсто, хто його мешканцi й чи не можна було б щось попоïсти, бо вiн дуже зголоднiв, наче кiлька днiв пролежав без ïжi. однак на запитання пастушка нiхто навiть не глипнув у його бiк, дарма що козопас обiйшов мало не все мiсто. врештi вже зовсiм зневiрившися, що хтось дасть йому тут бодай окрайчик хлiба, пастушок набрiв на кволого дiдуся, що порався бiля найнижчоï, напiвзруйнованоï вежi, й повторив своє запитання. тут живуть самi яяни, вiдповiв нарештi старий. кожен яянин знає тiльки своє я i тому запитань iншоï людини просто не чує. я ж почув тiльки тому, що мене здолали немощi, i внутрiшнi пiдпори, якi досi тримали мене, як вони тримають усiх яян цього мiста, передчасно струхли й завалилися, як i моя вежа, направити яку менi бракує сил. я вам охоче , радiсно вигукнув пастушок, аби тiльки трохи щось попоïсти. яяниновi годi , скрушно мовив дiдок. нiхто не може догодити яяниновi, бо тiльки вiн сам усе знає i вмiє, i то найкраще. але ж людина мусить ïсти, аби втриматися при життi! усi тут харчуються власним я. коли воно вичерпується, яянин умирає, проте я кожного iз яян таке невичерпне, що всi тутешнi мешканцi майже вiчнi. мене опали немощi тiльки тому, що я чужинець i справжнiм яянином так нiколи й не став, хоч i прожив тут майже весь свiй вiк. я ледве пам'ятаю, що на початку свого життя пiд час сварки на кораблi, де я виконував обов'язки юнги, я випав за борт i опинився у цьому мiстi. але я зовсiм не хочу ставати яянином! за рогом моєï вежi лежать кельми для новоприбулих, бери собi якусь i починай будувати свою вежу. невже з цього мiста немає виходу? ще на початку, коли я щойно сюди потрапив, я здибав одного юродивого, який сидiв бiля камiння цiєï вежi, котру я оце марно будую. вiн повiдав менi, що мiсто має сiм брам i з кожноï можна вийти, хоча досi жоден мешканець цього мiста не мiг вiдчинити брами з тiєï простоï причини, що нiхто з тутешнiх насельникiв не спроможний вимовити коротесенького слова, що вiдчиняє цi брами. яке ж це слово? це слово знають усi яяни: звичайнiсiньке ти. але коли хтось iз яян, а це стається так рiдко, що про це ходять лише легенди, отож коли хтось iз яян пробує вимовити ти, в устах яянина це чомусь завжди обертається на я, i тому брами не вiдчиняються. я спробую, мовив пастушок. ходiмо разом, бо я тобi дуже вдячний на пораду, в мене померли батьки, i я хотiв би подбати про тебе. я вже застарий, i ноги вже не тримають мене. я вiзьму тебе на плечi, i ми разом далi. я не пристосований до iншого свiту, i час, вiдпущений менi вищими силами, добiгає кiнця. я хочу, аби ти бодай перед смертю дихнув свiжим повiтрям, мовив пастушок, обережно садовлячи собi старого на плечi й простуючи до найближчоï брами. перед брамою вiн низько вклонився й промовив: вельмишановна брамо, чи була б ти така ласкава й випустила нас на волю, бо тiльки ти можеш нас випустити. i брама вперше за все своє iснування навстiж вiдчинилася, адже нiхто до неï так не промовляв, хоч цього вона чекала вiдтодi, як ïï вставили в мури цього мiста, i пастушок побачив себе серед знайомих скель. тепер ти бачиш, який гарний цей свiт! вигукнув козопас й торкнувся старого, аби обережно зсадити його з плечей на землю. та замiсть дiдуся вiн намацав тiльки мiшок, по гузир наповнений самоцвiтами.