У своєму романі Іван Багряний описує цікаву історію людини і суспільства. Автор показує, яким чином може поводити себе людина, яка опиняється в надзвичайно екстремальних умовах, що вона відчуває, чим мотивується і які у неї основні життєві цілі і намагання. Українська історія дійсно мала період, описаний в романі, тому він цікавий також і з історичної точки зору.
Але основною темою роману є ідея про те, що сміливі люди завжди мають щастя. Ідея ця озвучується кілька разів протягом роману, тому стає чітко зрозуміло, що автор її підкреслює і приділяє їй особливу увагу. Саме з цієї причини раціонально задатися питанням про те, чи правий автор. Чи справді сміливі дії і вчинки людей здатні наділити їх щастям, сприяти тому, що їх життя стане приємнішим. Головним прикладом сміливої людини в романі є Григорій Многогрішний. Спочатку він майстерно покидає поїзд, на якому його везли на каторгу крізь тайгу, потім він приєднується до української родини, яка займається надзвичайно небезпечною справою – полюванням на тигрів. Після цього Григорій помічає свого колишнього ворога і безстрашно вбиває його, адже він чудово знає, які біди може принести ця людина іншим. Досить сміливим був Григорій і тоді, коли справа доходила до особистого життя. Незважаючи на свою гордість, він зміг переступити себе і поцілувати дівчину, яка йому подобалася, в найвідповідальніший момент. Пізніше, після вбивства свого ворога, він зрозумів, що залишатися в тому ж місці небезпечно, і пішов крізь тайгу разом з такою ж сміливою дівчиною для того, щоб врешті-решт стати щасливим там, де це буде представлятися можливим. У цьому романі свою велику сміливість демонструють не тільки людей, але навіть і тварини. Прикладом тому служить пес на ім’я Заливай, який настільки любив своїх господарів, що ні секунди не сумнівався перед тим, як відправитися за ними, хоча шансів вижити у нього практично не було.
Аналізуючи вчинки героїв роману, думається, що можна дійсно прийти до висновку, що сміливі люди завжди мають щастя. Григорій Многогрішний був щасливою людиною, він потрапив у сім’ю таких же дуже сміливих людей. Всі ці люди ніколи не впадали у відчай, перебували в складному вирі подій, навіть не замислюючись про те, що можна займатися чимось іншим. Вони були захоплені своїм життям, своїми можливостями і вчинками. Можна впевнено сказати, що те, що вони робили, і є процес отримання постійного щастя за до ефективної боротьби за виживання.
- «…Його, стрункого й міцного, з гарними очима, орлячим носом і темним молодим вусом на засмаленому обличчю».
- «Хай воно загориться без вогню й диму… Втечу… Піду за Дунай, може, ще там люди не пособачились…»
- «Не так мані страшно ляха, як злість бере на наших людей: застромив віл шию в ярмо та й байдуже йому, тягне, хоч ти що… Ех, піду, де воля, де інші люди…»
- «Се одиноке світло серед сонного села було немов останнім «прощавай» рідного закутка, ниткою, що в’язала його з батьківщиною, з усім близьким. Але за хвилину віконце згасло, і Остап почув, як разом із зниклим світлом в його серці щось урвалось і село геть одсунулось од його. Остап непомітно для себе зітхнув…»
- «Дивне почуття охопило Остапові груди: замість радості — сильне обурення стрепехнуло його істоту. В один момент відчув він усі кривди й знущання, які зазнав у покинутому краї, і, твердо упираючись ногами в ногу, на панщизняну землю, він затис кулак і погрозив на той бік річки».
- «Та хіба він сам за весь свій двадцятилітній вік не був лишень панською худобою? Хіба його батько, мати, Соломія, навіть дідусь його, що ходив у Січ, а потім різав панів в Умані,— хіба ж вони не стали такою худобою? Коли б вони не були панським товаром, то не міг би пан розлучити його з Соломією та силою оддати її за свого хурмана, не міг би сивого дідуся катувати на стайні нагаями… не похвалявся б оббілувати Остапа за сміливе слово».
- «Ті билиці-казки про Січ, козацтво, про боротьбу з панами за волю, яких він слухав затаївши дух й не зводячи розжеврілого ока з уст дідових, будили в дитячій голов� химерні мрії, вояцький запал».
- «І враз Остапові зробилось весело і легко, Він почувся на волі. Молода невитрачена сила хвилею вдарила в груди, розлилась по всіх жилах, запрохалась на волю…»
- «Як живий буду, землю оратиму, рибальством житиму… все ж краще на волі, ніж під паном…»
- «Остап теж не боявся смерті. Йому тільки хотілось перед смертю побачити Соломію».
Соломія.
«Далі прокинулась і чую, що все мені противне, все гидке: і чоловік, і панщина, й життя моє безщасне…Пропадай воно все пропадом… Піду і я світ за очі… Все ж за тобою хоч серцеві легше буде…»
«Серце нило в Соломії од жалю й тривоги. Їй легше було б, коли куля потрапила до неї».
«Соломії ставало моторошно. «Брешеш, брешеш… — хотіла вона кинути в лице злому морокові,— вік мій… він буде жити… його не дуже поранено… адже він стільки пробіг…»»
«Зате вона почула вогкий холод, що проймав її наскрізь. Та вона не хотіла виймати з-під голови в Остапа своєї одежини і тільки скорчилась, щоб хоч трохи зігрітись… Він вигоїться, він житиме… вона не дасть йому загинути…»
«Соломії не так жалко було себе, як Остапа; вона уявляла собі, як він тепер лежить хворий і самотній у пущі і вигляда її з очеретів. Їй жаль стало молодого змарнованого життя…»
«Ні, вона не хоче гинути отут! Як тільки на світ займеться і можна буде йти, вона піде просто, просто і буде йти, аж поки дійде до краю. Вона знайде там людей, оддасть їм усі свої гроші, що висять зашиті в торбинці на шиї, і з ними обшукає плавні та знайде Остапа».
«Соломія все йшла. Вона зібрала свою енергію, всю силу волі, всю міць тіла і йшла уперто і завзято з вірою, що її широкі й високі груди зламають усі перешкоди». (демонструє неабияку відвагу, яка притаманна лише сильній жінці)
«Люді добрі,— благала Соломія, стоячи на колінах,— змилуйтесь, прийміть нас до хати… Ви ж бачите — пропадаємо… Чоловіка мого пострелено, він ледве живий, мало не загинули ми в плавнях… Я вам оддячу, я вам одроблю… Візьміть усе, що маю… все… та не кидайте нас… Ось нате…» (показує відданість та любов до Остапа).
«Однак Соломія не тратила надії і навіть не дуже журилась. Молодість брала своє. Коли вони не загинули в плавнях, коли не пропали й досі, то вже тепер не загинуть,— аби Остап швидше вигоївся».
«Коли тільки річ у грошах,— вона заставить себе, а роздобуде їх. Вона від рота відриватиме кожен шматок, кожен день складатиме на викуп».
У своєму романі Іван Багряний описує цікаву історію людини і суспільства. Автор показує, яким чином може поводити себе людина, яка опиняється в надзвичайно екстремальних умовах, що вона відчуває, чим мотивується і які у неї основні життєві цілі і намагання. Українська історія дійсно мала період, описаний в романі, тому він цікавий також і з історичної точки зору.
Але основною темою роману є ідея про те, що сміливі люди завжди мають щастя. Ідея ця озвучується кілька разів протягом роману, тому стає чітко зрозуміло, що автор її підкреслює і приділяє їй особливу увагу. Саме з цієї причини раціонально задатися питанням про те, чи правий автор. Чи справді сміливі дії і вчинки людей здатні наділити їх щастям, сприяти тому, що їх життя стане приємнішим. Головним прикладом сміливої людини в романі є Григорій Многогрішний. Спочатку він майстерно покидає поїзд, на якому його везли на каторгу крізь тайгу, потім він приєднується до української родини, яка займається надзвичайно небезпечною справою – полюванням на тигрів. Після цього Григорій помічає свого колишнього ворога і безстрашно вбиває його, адже він чудово знає, які біди може принести ця людина іншим. Досить сміливим був Григорій і тоді, коли справа доходила до особистого життя. Незважаючи на свою гордість, він зміг переступити себе і поцілувати дівчину, яка йому подобалася, в найвідповідальніший момент. Пізніше, після вбивства свого ворога, він зрозумів, що залишатися в тому ж місці небезпечно, і пішов крізь тайгу разом з такою ж сміливою дівчиною для того, щоб врешті-решт стати щасливим там, де це буде представлятися можливим. У цьому романі свою велику сміливість демонструють не тільки людей, але навіть і тварини. Прикладом тому служить пес на ім’я Заливай, який настільки любив своїх господарів, що ні секунди не сумнівався перед тим, як відправитися за ними, хоча шансів вижити у нього практично не було.
Аналізуючи вчинки героїв роману, думається, що можна дійсно прийти до висновку, що сміливі люди завжди мають щастя. Григорій Многогрішний був щасливою людиною, він потрапив у сім’ю таких же дуже сміливих людей. Всі ці люди ніколи не впадали у відчай, перебували в складному вирі подій, навіть не замислюючись про те, що можна займатися чимось іншим. Вони були захоплені своїм життям, своїми можливостями і вчинками. Можна впевнено сказати, що те, що вони робили, і є процес отримання постійного щастя за до ефективної боротьби за виживання.
Объяснение:
Остап Мандрика.
- «…Його, стрункого й міцного, з гарними очима, орлячим носом і темним молодим вусом на засмаленому обличчю».
- «Хай воно загориться без вогню й диму… Втечу… Піду за Дунай, може, ще там люди не пособачились…»
- «Не так мані страшно ляха, як злість бере на наших людей: застромив віл шию в ярмо та й байдуже йому, тягне, хоч ти що… Ех, піду, де воля, де інші люди…»
- «Се одиноке світло серед сонного села було немов останнім «прощавай» рідного закутка, ниткою, що в’язала його з батьківщиною, з усім близьким. Але за хвилину віконце згасло, і Остап почув, як разом із зниклим світлом в його серці щось урвалось і село геть одсунулось од його. Остап непомітно для себе зітхнув…»
- «Дивне почуття охопило Остапові груди: замість радості — сильне обурення стрепехнуло його істоту. В один момент відчув він усі кривди й знущання, які зазнав у покинутому краї, і, твердо упираючись ногами в ногу, на панщизняну землю, він затис кулак і погрозив на той бік річки».
- «Та хіба він сам за весь свій двадцятилітній вік не був лишень панською худобою? Хіба його батько, мати, Соломія, навіть дідусь його, що ходив у Січ, а потім різав панів в Умані,— хіба ж вони не стали такою худобою? Коли б вони не були панським товаром, то не міг би пан розлучити його з Соломією та силою оддати її за свого хурмана, не міг би сивого дідуся катувати на стайні нагаями… не похвалявся б оббілувати Остапа за сміливе слово».
- «Ті билиці-казки про Січ, козацтво, про боротьбу з панами за волю, яких він слухав затаївши дух й не зводячи розжеврілого ока з уст дідових, будили в дитячій голов� химерні мрії, вояцький запал».
- «І враз Остапові зробилось весело і легко, Він почувся на волі. Молода невитрачена сила хвилею вдарила в груди, розлилась по всіх жилах, запрохалась на волю…»
- «Як живий буду, землю оратиму, рибальством житиму… все ж краще на волі, ніж під паном…»
- «Остап теж не боявся смерті. Йому тільки хотілось перед смертю побачити Соломію».
Соломія.
«Далі прокинулась і чую, що все мені противне, все гидке: і чоловік, і панщина, й життя моє безщасне…Пропадай воно все пропадом… Піду і я світ за очі… Все ж за тобою хоч серцеві легше буде…»
«Серце нило в Соломії од жалю й тривоги. Їй легше було б, коли куля потрапила до неї».
«Соломії ставало моторошно. «Брешеш, брешеш… — хотіла вона кинути в лице злому морокові,— вік мій… він буде жити… його не дуже поранено… адже він стільки пробіг…»»
«Зате вона почула вогкий холод, що проймав її наскрізь. Та вона не хотіла виймати з-під голови в Остапа своєї одежини і тільки скорчилась, щоб хоч трохи зігрітись… Він вигоїться, він житиме… вона не дасть йому загинути…»
«Соломії не так жалко було себе, як Остапа; вона уявляла собі, як він тепер лежить хворий і самотній у пущі і вигляда її з очеретів. Їй жаль стало молодого змарнованого життя…»
«Ні, вона не хоче гинути отут! Як тільки на світ займеться і можна буде йти, вона піде просто, просто і буде йти, аж поки дійде до краю. Вона знайде там людей, оддасть їм усі свої гроші, що висять зашиті в торбинці на шиї, і з ними обшукає плавні та знайде Остапа».
«Соломія все йшла. Вона зібрала свою енергію, всю силу волі, всю міць тіла і йшла уперто і завзято з вірою, що її широкі й високі груди зламають усі перешкоди». (демонструє неабияку відвагу, яка притаманна лише сильній жінці)
«Люді добрі,— благала Соломія, стоячи на колінах,— змилуйтесь, прийміть нас до хати… Ви ж бачите — пропадаємо… Чоловіка мого пострелено, він ледве живий, мало не загинули ми в плавнях… Я вам оддячу, я вам одроблю… Візьміть усе, що маю… все… та не кидайте нас… Ось нате…» (показує відданість та любов до Остапа).
«Однак Соломія не тратила надії і навіть не дуже журилась. Молодість брала своє. Коли вони не загинули в плавнях, коли не пропали й досі, то вже тепер не загинуть,— аби Остап швидше вигоївся».
«Коли тільки річ у грошах,— вона заставить себе, а роздобуде їх. Вона від рота відриватиме кожен шматок, кожен день складатиме на викуп».
Объяснение: