“Тепер твій Данило щез десь, і, хто знає, може, незадовго його побачите в таборі монгольського хана яко його вірного підданця, щоб ціною неволі й пониження перед сильнішим купити собі власть над слабшими”.
“Батьки наші казали нам: шкідного і непотрібного члена громади, розбійника, конокрада або постороннього, що без волі громади забирав би громадські землі, з родиною такого прогнати з границь громадських, а дім його розвалити і зрівняти з землею”.
"Глядіть на нього, на се знамено наше! З одного здорового пня вироблений весь той суцільний ланцюг, сильний і немов замкнутий у собі, а прецінь свобідний в кождім поєдинчім колісці, готовий приняти всякі зв’язки. Сей ланцюг — то наш руський рід, такий, який вийшов з рук добрих творчих духів. Кожне колісце в тім ланцюзі — то одна громада, нерозривно, з самої природи зв’язана з усіма іншими, а проте свобідна сама в собі, немов замкнена сама в собі, живе своїм власним життям і вдоволяє свої потреби. Тілько така суцільність і свобода кождої поодинокої громади робить усю цілість суцільною і свобідною. Нехай тілько одне колісце трісне, розпадеться само в собі, то й цілий ланцюг розпадеться, одноцілий його зв’язок розірветься”
“Отець знає свою дитину, її потреби й бажання, а він не знає нас і не хоче знати. Опікун береже свого підручного від ворога і від усякої шкоди,— князь не береже нас ні від сльоти, ні від тучі, ні від граду, ні від медведя,— а се наші найгірші вороги. <…> Не вітцем і опікуном ми вважаємо твого князя, але карою божою, зісланою на нас за гріхи наші, від якої мусимо відкупуватися щорічними данинами. Чим менше ми про нього знаємо, а він про нас, тим ліпше для нас. І коби вся наша Русь могла позбутися сьогодні його з усіма його ватагами, то, певно, була би ще щаслива і велика!
“Подільські та покутські громади не можуть до собі, бо вони обдерті та обезсилені князями та боярами, які не позволяють їм мати своє оружжя, ані вправлятися в робленню ним. <…> Щоб одному надати велику власть над народом, треба кождій громаді відібрати відібрати її свободу, треба розбити громадські зв’язки, обезоружити громадські руки. А тоді всяким монголам одверта дорога в нашу країну”.
Батьки і браття! Нинішня наша побіда — велике діло для нас. Чим ми побідили? Чи нашим оружжям тілько? Ні. Чи нашою хитрістю тілько? Ні. Ми побідили нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю. Уважайте добре на се! Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незламно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас”.
"Кожний дбає тільки про себе,не розуміючи того,що таким робом роздроблюються іх сили, ослаблюється громада."
«Громада — то був його світ, то була ціль його життя». «Але мій батько досвідний чоловік і радо служить громаді. Як він говорить на раді громадській, так не зуміє ніхто в цілій верховині. Громада слухає батькової ради, але власті батько мій не має і не жадає її». «...Все те запалювало його гарячу душу до бажання — ціле своє життя на поправу й скріплення добрих громадських порядків у своеї рідній Тухольщині»
"Невже між твоїм боярським, а Mоїм мужицьким родом така велика пропасть, щоб іїї любов не могла перегатити?"
"Життя лиш доти має вартість, доки чоловік може допомагати іншим. Коли він стає для інших тягарем,а хісна не приносить ні якого, тоді він уже не чоловік,а завада, тоді він уже й жити не варт!"
і недотепний. Кождий дбає тільки про себе, не розуміючи того, що таким робом роздроблюються їх сили, ослаблюється громада"
"Зате в полонинах, що були, так само, як і всі доокружні ліси, власністю тухольської громади, паслися великі отари овець, у котрих спочивав головний скарб тухольців: з них вони добували собі одежу й страву, омасту й м'ясо".
Щастя – це, мабуть, те, до чого прагне кожна людина, яка хоч трохи вміє мріяти. Багато письменників, літературних діячів зображували щастя по-різному, цілком звичайно, що вони могли мати дещо відмінні думки і враження про те, що таке щастя і як його досягати. Деякі, навпаки, насміхалися над уявленнями інших людей про це явище. Таким прикладом може послужити головний герой твору Олекси Стороженка «Скарб», молода людина по імені Павлусь.
Для Павлуся щастя полягало в тому, щоб просто лежати цілими днями і нічого не робити. З одного боку, йому ніколи не доводилося випробувати всієї складності життя. Воно у нього завжди було простим і легким. Спочатку батьки його балували, і йому не доводилося нічого робити, якось трудитися. Потім, коли їх не стало, у нього залишилося хороше багате господарство, яке приносило відмінний дохід. В цілому Павлуся можна називати досить удачливою людиною, тому що навіть та тушка тварини, яку йому у вікно закинули хлопці з двору, раптово виявилася наповненою золотими монетами. З точки зору везіння рівних Павлусю дійсно не було.
З іншого боку, якщо подумати над тим, чи хотів би я мати таке щастя, як і Павлусь, можна прийти до однозначного висновку про те, що не хотів би. Звичайно, багатьох людей, не тільки мене одного, напевно приваблює перспектива і можливість стати таким везучим і отримувати безліч благ, не докладаючи для цього ніяких зусиль. А ось з іншого боку, життя прекрасне тим, що в ньому постійно виникають якісь виклики, проблеми. І вирішувати такі проблеми дуже часто буває важко, але все-таки цікаво. Якщо в житті все дається з легкістю і без прикладання зусиль, то таке життя стає зовсім нецікавим, нудним і марним. Крім того, така удача чи везіння не може бути постійною. Приклади, описані в цьому творі, є перебільшенням, який має мало спільного з реальністю. Людині може пощастити кілька разів, але це не буде тривати вічно. А от щоб стати дійсно успішною особистістю, важливо вміти добиватися всього власними силами і без постійної удачі. Проблеми можуть виникнути раптово, а тому важливо вміти вирішувати їх.
У зв’язку з усім сказаним вище, я можу з упевненістю дійти висновку про те, що таке щастя, як було у Павла, мені не потрібне. Постійна удача просто неможлива, а якщо вона трапляється занадто часто, людина стає зніженою, несамостійною і, отже, ні на що не здатною. І я не думаю, що справжній чоловік хоче таким стати внаслідок будь-яких обставин.
“Тепер твій Данило щез десь, і, хто знає, може, незадовго його побачите в таборі монгольського хана яко його вірного підданця, щоб ціною неволі й пониження перед сильнішим купити собі власть над слабшими”.
“Батьки наші казали нам: шкідного і непотрібного члена громади, розбійника, конокрада або постороннього, що без волі громади забирав би громадські землі, з родиною такого прогнати з границь громадських, а дім його розвалити і зрівняти з землею”.
"Глядіть на нього, на се знамено наше! З одного здорового пня вироблений весь той суцільний ланцюг, сильний і немов замкнутий у собі, а прецінь свобідний в кождім поєдинчім колісці, готовий приняти всякі зв’язки. Сей ланцюг — то наш руський рід, такий, який вийшов з рук добрих творчих духів. Кожне колісце в тім ланцюзі — то одна громада, нерозривно, з самої природи зв’язана з усіма іншими, а проте свобідна сама в собі, немов замкнена сама в собі, живе своїм власним життям і вдоволяє свої потреби. Тілько така суцільність і свобода кождої поодинокої громади робить усю цілість суцільною і свобідною. Нехай тілько одне колісце трісне, розпадеться само в собі, то й цілий ланцюг розпадеться, одноцілий його зв’язок розірветься”
“Отець знає свою дитину, її потреби й бажання, а він не знає нас і не хоче знати. Опікун береже свого підручного від ворога і від усякої шкоди,— князь не береже нас ні від сльоти, ні від тучі, ні від граду, ні від медведя,— а се наші найгірші вороги. <…> Не вітцем і опікуном ми вважаємо твого князя, але карою божою, зісланою на нас за гріхи наші, від якої мусимо відкупуватися щорічними данинами. Чим менше ми про нього знаємо, а він про нас, тим ліпше для нас. І коби вся наша Русь могла позбутися сьогодні його з усіма його ватагами, то, певно, була би ще щаслива і велика!
“Подільські та покутські громади не можуть до собі, бо вони обдерті та обезсилені князями та боярами, які не позволяють їм мати своє оружжя, ані вправлятися в робленню ним. <…> Щоб одному надати велику власть над народом, треба кождій громаді відібрати відібрати її свободу, треба розбити громадські зв’язки, обезоружити громадські руки. А тоді всяким монголам одверта дорога в нашу країну”.
Батьки і браття! Нинішня наша побіда — велике діло для нас. Чим ми побідили? Чи нашим оружжям тілько? Ні. Чи нашою хитрістю тілько? Ні. Ми побідили нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю. Уважайте добре на се! Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незламно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас”.
"Кожний дбає тільки про себе,не розуміючи того,що таким робом роздроблюються іх сили, ослаблюється громада."
«Громада — то був його світ, то була ціль його життя». «Але мій батько досвідний чоловік і радо служить громаді. Як він говорить на раді громадській, так не зуміє ніхто в цілій верховині. Громада слухає батькової ради, але власті батько мій не має і не жадає її». «...Все те запалювало його гарячу душу до бажання — ціле своє життя на поправу й скріплення добрих громадських порядків у своеї рідній Тухольщині»
"Невже між твоїм боярським, а Mоїм мужицьким родом така велика пропасть, щоб іїї любов не могла перегатити?"
"Життя лиш доти має вартість, доки чоловік може допомагати іншим. Коли він стає для інших тягарем,а хісна не приносить ні якого, тоді він уже не чоловік,а завада, тоді він уже й жити не варт!"
"Народ нужденний, прибитий, понурий, супроти чужих несмілий
і недотепний. Кождий дбає тільки про себе, не розуміючи того, що таким робом роздроблюються їх сили, ослаблюється громада"
"Зате в полонинах, що були, так само, як і всі доокружні ліси, власністю тухольської громади, паслися великі отари овець, у котрих спочивав головний скарб тухольців: з них вони добували собі одежу й страву, омасту й м'ясо".
Щастя – це, мабуть, те, до чого прагне кожна людина, яка хоч трохи вміє мріяти. Багато письменників, літературних діячів зображували щастя по-різному, цілком звичайно, що вони могли мати дещо відмінні думки і враження про те, що таке щастя і як його досягати. Деякі, навпаки, насміхалися над уявленнями інших людей про це явище. Таким прикладом може послужити головний герой твору Олекси Стороженка «Скарб», молода людина по імені Павлусь.
Для Павлуся щастя полягало в тому, щоб просто лежати цілими днями і нічого не робити. З одного боку, йому ніколи не доводилося випробувати всієї складності життя. Воно у нього завжди було простим і легким. Спочатку батьки його балували, і йому не доводилося нічого робити, якось трудитися. Потім, коли їх не стало, у нього залишилося хороше багате господарство, яке приносило відмінний дохід. В цілому Павлуся можна називати досить удачливою людиною, тому що навіть та тушка тварини, яку йому у вікно закинули хлопці з двору, раптово виявилася наповненою золотими монетами. З точки зору везіння рівних Павлусю дійсно не було.
З іншого боку, якщо подумати над тим, чи хотів би я мати таке щастя, як і Павлусь, можна прийти до однозначного висновку про те, що не хотів би. Звичайно, багатьох людей, не тільки мене одного, напевно приваблює перспектива і можливість стати таким везучим і отримувати безліч благ, не докладаючи для цього ніяких зусиль. А ось з іншого боку, життя прекрасне тим, що в ньому постійно виникають якісь виклики, проблеми. І вирішувати такі проблеми дуже часто буває важко, але все-таки цікаво. Якщо в житті все дається з легкістю і без прикладання зусиль, то таке життя стає зовсім нецікавим, нудним і марним. Крім того, така удача чи везіння не може бути постійною. Приклади, описані в цьому творі, є перебільшенням, який має мало спільного з реальністю. Людині може пощастити кілька разів, але це не буде тривати вічно. А от щоб стати дійсно успішною особистістю, важливо вміти добиватися всього власними силами і без постійної удачі. Проблеми можуть виникнути раптово, а тому важливо вміти вирішувати їх.
У зв’язку з усім сказаним вище, я можу з упевненістю дійти висновку про те, що таке щастя, як було у Павла, мені не потрібне. Постійна удача просто неможлива, а якщо вона трапляється занадто часто, людина стає зніженою, несамостійною і, отже, ні на що не здатною. І я не думаю, що справжній чоловік хоче таким стати внаслідок будь-яких обставин.