Кого можна назвати щасливим? На думку автора, не кожен ще й уважатиме себе щасливим. Тож і надає різні варіанти щастя. Може, щасливими бувають ті, «хто увесь свій вік нічого не дбають». Як, наприклад, герой оповідання «Скарб» Павлусь. Він ніколи нічого не робив, навіть не вмів нічого, а був щасливим. То його батьки балували, особливо мати, яка вгадувала будь-які бажання свого любого синочка. А після смерті батьків про нього піклувалися наймит із наймичкою. От і жилося йому добре, навіть не помітив, що батьків не стало. А потім ще й дружина йому трапилася хороша, «невсипуща господиня», «послав йому Господь і діточок, покірних, слухняних, працьовитих, не таких, як він».
То невже перед нами абсолютно щаслива людина? Взірець, еталон для щастя? Мені здається, що ні. Адже останні рядки оповідання на перший погляд дивні: «Завидуєте щастю Павлуся, а ніхто б не схотів бути Павлусем». Чому?
Та тому, що щасливим є не той, «що сам натріскається і виспиться, а той, хто другого нагодує і заспокоїть, бо у такого і душа буде не голодна». Ось, виявляється, у чому секрет. Не можна бути щасливим, коли твоя душа байдужа до інших, коли думаєш лише про себе. Уміння розділити щастя і горе з іншим, поділитися останнім — ось справжній високо моральний вчинок, який важить набагато більше, ніж гроші, багатство. Саме цього і не було у Павлуся. Тому його можна швидше ти, ніж заздрити. Бо що він міг дати батькам, дружині, дітям, якщо його душа і серце залишалися пустими? Такі люди, на мою думку, просто страшні.
Три студенти київської бурси, дорогою додому заблукали і попросились переночувати у найпершому хуторі. Один з них, Хома Брут (студент-філософ), став жертвою відьми, у якої вони зупинились. Вона скочила на нього верхи і скакала полями. Хома спочатку злякався, але стомившись, сам скочив на відьму і почав бити її батогом. Настав ранок і відьма, втомившись, впала і перетворилася на красиву паночку!
Хома повернувся до Києва, але йому приходить наказ вирушити до багатого сотника, читати три дні молитви над красунею-донечкою , що от-от помре ( це донька сотника). Люди сотника замкнули Хому в церкві на ніч. Коли Хома почав читати, він побачив що мертва красуня - та сама відьма на якої він скакав! Через страх, він починає читати і побачив... що метва відкрила очі, потім сіла, потім почала ходити по церкві, шукаючи Хому ( бо він вбив її, коли скакав). Хома намалював навколо себе коло, тому мертва красуня не могла переступити коло і впіймати Хоиу. Наостанок, почав літати трунок (гроб). Потім пролунав спів півня і все затихло.
У ніч другу було теж саме, Хома накреслив магічне коло, ала потім з'явилися чудовиська і теж шукали його. Третя і остання ніч: все було теж саме, але чудовиська привели Вія - найголовнішого серед гномів. Унього були довгі вії. Для того, щоб Вій міг глянути, нечисті довелося піднімати йому повіки. Хома відчував, що не варто дивитися Вію в очі, однак не витримав і глянув. пролунав перший спів півня, другий, але чудовиська перетворилися на статуї. а Хома Брут помер від страху.
Кого можна назвати щасливим? На думку автора, не кожен ще й уважатиме себе щасливим. Тож і надає різні варіанти щастя. Може, щасливими бувають ті, «хто увесь свій вік нічого не дбають». Як, наприклад, герой оповідання «Скарб» Павлусь. Він ніколи нічого не робив, навіть не вмів нічого, а був щасливим. То його батьки балували, особливо мати, яка вгадувала будь-які бажання свого любого синочка. А після смерті батьків про нього піклувалися наймит із наймичкою. От і жилося йому добре, навіть не помітив, що батьків не стало. А потім ще й дружина йому трапилася хороша, «невсипуща господиня», «послав йому Господь і діточок, покірних, слухняних, працьовитих, не таких, як він».
То невже перед нами абсолютно щаслива людина? Взірець, еталон для щастя? Мені здається, що ні. Адже останні рядки оповідання на перший погляд дивні: «Завидуєте щастю Павлуся, а ніхто б не схотів бути Павлусем». Чому?
Та тому, що щасливим є не той, «що сам натріскається і виспиться, а той, хто другого нагодує і заспокоїть, бо у такого і душа буде не голодна». Ось, виявляється, у чому секрет. Не можна бути щасливим, коли твоя душа байдужа до інших, коли думаєш лише про себе. Уміння розділити щастя і горе з іншим, поділитися останнім — ось справжній високо моральний вчинок, який важить набагато більше, ніж гроші, багатство. Саме цього і не було у Павлуся. Тому його можна швидше ти, ніж заздрити. Бо що він міг дати батькам, дружині, дітям, якщо його душа і серце залишалися пустими? Такі люди, на мою думку, просто страшні.
Три студенти київської бурси, дорогою додому заблукали і попросились переночувати у найпершому хуторі. Один з них, Хома Брут (студент-філософ), став жертвою відьми, у якої вони зупинились. Вона скочила на нього верхи і скакала полями. Хома спочатку злякався, але стомившись, сам скочив на відьму і почав бити її батогом. Настав ранок і відьма, втомившись, впала і перетворилася на красиву паночку!
Хома повернувся до Києва, але йому приходить наказ вирушити до багатого сотника, читати три дні молитви над красунею-донечкою , що от-от помре ( це донька сотника). Люди сотника замкнули Хому в церкві на ніч. Коли Хома почав читати, він побачив що мертва красуня - та сама відьма на якої він скакав! Через страх, він починає читати і побачив... що метва відкрила очі, потім сіла, потім почала ходити по церкві, шукаючи Хому ( бо він вбив її, коли скакав). Хома намалював навколо себе коло, тому мертва красуня не могла переступити коло і впіймати Хоиу. Наостанок, почав літати трунок (гроб). Потім пролунав спів півня і все затихло.
У ніч другу було теж саме, Хома накреслив магічне коло, ала потім з'явилися чудовиська і теж шукали його. Третя і остання ніч: все було теж саме, але чудовиська привели Вія - найголовнішого серед гномів. Унього були довгі вії. Для того, щоб Вій міг глянути, нечисті довелося піднімати йому повіки. Хома відчував, що не варто дивитися Вію в очі, однак не витримав і глянув. пролунав перший спів півня, другий, але чудовиська перетворилися на статуї. а Хома Брут помер від страху.