Однією з широковідомих жанрових форм поезії є послання, тобто віршований лист, звернення до конкретного адресата з проханням, побажанням чи напучуванням. А. Малишко наповнює його новим змістом, бо в “Листі до гречки” пише про звичайні речі і поняття, але в осмисленні їх піднімається до одвічних проблем людського буття. Загалом для поета характерне особливе ставлення до природи й усього живого: вони не просто захоплюють його своєю красою, а виступають мірилом людяності і моральності. Предмети і речі навколишнього світу А. Малишко персоніфікує, оживляє, як, наприклад, у поезії “Соняшник”:
Ото й всього, що вінчик, як в месії,
Але і той повернутий до нас.
Він півземлі насінням пересіяв,
А півземлі лишив ще про запас.
І, навпаки, ліричний герой поета перевтілюється в явища природи (“Я волошка, споконвік волошка...”, “Я — камінь. Я зростати хочу...”, “Я — небо. Я — полонище віків...”, “Я — корчуватий без. Я — фіолет рай-дерева...”). Так автор утверджує свій погляд на світ природи і світ людей, вибудовує власну модель натурфілософії, у якій мають панувати гармонійні відносини між усім сущим на землі, незаплямовані суспільною практикою людини, досягненнями науково-технічного прогресу.
У поезії “Лист до гречки” трохи інша тональність. Ліричний герой згадує про “мотори над полем рясним”, які “врізаються у майбутнє”. Це єдина деталь зі світу техніки, далі йдеться про буденні поняття сільського буття — гречку, бджоли, росу, бо вони оточували ліричного героя в дитинстві, творячи особливу ауру, атмосферу радості, тепла, добра. Щоб передати настрій зігрітих материнською ласкою дитячих років, поет використовує відповідні тропи. Це й метафори (“бджоли колихаються на вітрах”, “бронза літа”), й епітети (“килими білосніжні і медвянисті”, “тоненькі шершаві бджоли”, “весняна легенька пряжа”, “марево тепле”, “сизі ранки”, “бурштинові дзвоники”). З безмежним почуттям любові передаються спогади про дитинство, що підтверджується відповідним добором слів — “бджоли тчуть пряжу в мареві теплім”, “затишок снів”, “очі дитячі налиті росяною, живодайною, гречаною добротою”.
Ця ідилічна картина-спогад переривається гіркими згадками про голод, війну і знову про гречку, яка у важкі часи рятувала людей, бо “годувала кашею, замість хліба і молока”. Змінюється і настрій цього уривка: скупо, одним-двома тропами А. Малишко малює біль і горе цілого покоління своїх сучасників.
Закінчення поезії — урочисто-пафосне звернення до гречки, у якому тісно переплетено долю ліричного героя з долею його вітчизни, її історією, сучасним і минулим:
Дочко моїх гречкосіїв,
Сестро Дніпра і плуга,
Через вік твої білі вершечки
Нахиляються в очі мої!
Автор проникливо поетизує непримітну сільськогосподарську культуру, яка для загалу асоціюється з гречаною кашею, бо бачить у ній своєрідний символ України, відчуває дух предків-гречкосіїв, славить їхню доброту, працелюбність, незламність на складних історичних поворотах. Ліричний герой органічно пов’язаний із рідною землею — він народився і виріс серед білосніжних медвяних килимів гречки, яка захищала його, підтримувала в найскрутніші хвилини.
Настрій цього незвичного звернення (адже традиційно і в літературі, і в усній народній творчості оспівувались хліб, жито-пшениця), теплота і щирість інтонацій підкреслюється римо-ритмічними особливостями твору. Білий вірш дозволив поету поєднати схвильованість ліричного героя і детальність розповіді, високе і буденне, надати поезії емоційної сили і виразності.
Переклад «Щоденника» українською зробив Леонід Білецький, після чого його остаточно порівнювали з «оригіналом» Павло Зайцев, Олександр Лотоцький та інші дослідники цього твору Тараса. «Щоденник» Шевченка дає нам змогу бачити автопортрет геніального поета, художника та письменника, котрому було суворо заборонено писати та малювати. І тому через наростання в ньому фізичної та психічної муки постали сповнені люті думки супроти мучителів-деспотів і служителів режиму Московщини.
Було б дивно, якщо би ця несправедливо покривджена людина дивилася на тогочасну дійсність очима покори. Московські виплодки-недолюдки зробили з Шевченка нещадного борця за волю та свободу українського народу. Його словам, надзвичайно гострим, стосовно брехливих обманщиків-москалів нема чого дивуватися. Урешті, не тільки український Шевченко, але й російські письменники Іван Бунін, Максим Горький, Костянтин Леонтьєв, Михайло Правдін, Михайло Салтиков та низка інших, а також американський історик Арчибальд Алісон, французький маркіз Астольф де Кюстін писали про жорстокість москалів.
13 червня 1857 року Шевченкові мали сповістити про його звільнення та привітати зі свободою. Але цього не сталося. Він написав про це, згадуючи про похмуру декорацію бездушних і грубіянських лицедіїв, темних мучителів і жорстоких «розпинателів», із котрими йому довелося грати цю саму похмуру, одноманітну десятилітню драму. При зустрічі з астраханськими морськими офіцерами поет назвав їх неуками та брехунами. Отримавши зарплатню, вони «починають гуляти в шинках, пиячити протягом кількох днів підряд, що кінчається бійкою», писав Кобзар. Москалів-солдатів Шевченко охарактеризував як найбіднішу, найнещасливішу верству в «православній отчизні», із нелюдським вихованням і грубіянським поводженням.
16 червня Шевченко записав історію про бійку, що виникла між майбутніми тестем і зятем і закінчилася кривавим побиттям «милого зятечка». А щоби не показати перед сусідами, що між москалями «вийшла контра, вони обидва взялися бити собаку».
Із квітня Шевченко ждав на своє звільнення, але ніхто від військових старшин, холодних, байдужих тиранів, не повідомляв йому про рішення когось із фельдфебелів. Натомість поет одержав наказ готуватися до огляду. За словами поета, «гидку цю подію, придуману москальською винахідливістю, придатно використати як б для вбивання тисячі рядових, як безсловесних тварин». Одного їхнього лікаря — Нікольського, що нелюдськи насолоджувався приниженням людської істоти, Шевченко назвав катом за покликанням, а тільки з назви – лікарем.
Антипатія до чоловіків у мундирах зростала в Кобзаря, «бо коли тверезі, то все-таки неодмінно неуки і хвальки, а також п’яниці, циндри і розпусники». Солдатських страждань в окремому Оренбурзькому корпусі він не зносив. І тому царя Миколу І поет величав Сатаною, а виконавців присуду — бездушними. Поганцями назвав і тих, хто короткозоро звеличував і прославляв «щедроти й добродійства» російського царя, грізного судді та карателя.
20 червня Шевченко занотував, запитуючи сам у себе: «Чи діжду я тих блаженних днів, коли з пам’яті моєї вивітриться ця моральна гидота? Не думаю, бо ця гидота поволі й глибоко врізувалася в неї». Про те, кого Шевченко обзивав гидотою, легко здогадатися. Проте він ще не міг зрозуміти, що мета тієї огидної влади – обороняти шахрайство. Поет жив із надією на звільнення від немилосердних москальських інквізиторів, молився всемогутньому Богові за швидше визволення від недолюдків і поганців нетверезих, та ще й патентованих. «Господи, чи настане нарешті для мене година визволення!» — писав він у своєму «Щоденнику» 7 липня.
Однією з широковідомих жанрових форм поезії є послання, тобто віршований лист, звернення до конкретного адресата з проханням, побажанням чи напучуванням. А. Малишко наповнює його новим змістом, бо в “Листі до гречки” пише про звичайні речі і поняття, але в осмисленні їх піднімається до одвічних проблем людського буття. Загалом для поета характерне особливе ставлення до природи й усього живого: вони не просто захоплюють його своєю красою, а виступають мірилом людяності і моральності. Предмети і речі навколишнього світу А. Малишко персоніфікує, оживляє, як, наприклад, у поезії “Соняшник”:
Ото й всього, що вінчик, як в месії,
Але і той повернутий до нас.
Він півземлі насінням пересіяв,
А півземлі лишив ще про запас.
І, навпаки, ліричний герой поета перевтілюється в явища природи (“Я волошка, споконвік волошка...”, “Я — камінь. Я зростати хочу...”, “Я — небо. Я — полонище віків...”, “Я — корчуватий без. Я — фіолет рай-дерева...”). Так автор утверджує свій погляд на світ природи і світ людей, вибудовує власну модель натурфілософії, у якій мають панувати гармонійні відносини між усім сущим на землі, незаплямовані суспільною практикою людини, досягненнями науково-технічного прогресу.
У поезії “Лист до гречки” трохи інша тональність. Ліричний герой згадує про “мотори над полем рясним”, які “врізаються у майбутнє”. Це єдина деталь зі світу техніки, далі йдеться про буденні поняття сільського буття — гречку, бджоли, росу, бо вони оточували ліричного героя в дитинстві, творячи особливу ауру, атмосферу радості, тепла, добра. Щоб передати настрій зігрітих материнською ласкою дитячих років, поет використовує відповідні тропи. Це й метафори (“бджоли колихаються на вітрах”, “бронза літа”), й епітети (“килими білосніжні і медвянисті”, “тоненькі шершаві бджоли”, “весняна легенька пряжа”, “марево тепле”, “сизі ранки”, “бурштинові дзвоники”). З безмежним почуттям любові передаються спогади про дитинство, що підтверджується відповідним добором слів — “бджоли тчуть пряжу в мареві теплім”, “затишок снів”, “очі дитячі налиті росяною, живодайною, гречаною добротою”.
Ця ідилічна картина-спогад переривається гіркими згадками про голод, війну і знову про гречку, яка у важкі часи рятувала людей, бо “годувала кашею, замість хліба і молока”. Змінюється і настрій цього уривка: скупо, одним-двома тропами А. Малишко малює біль і горе цілого покоління своїх сучасників.
Закінчення поезії — урочисто-пафосне звернення до гречки, у якому тісно переплетено долю ліричного героя з долею його вітчизни, її історією, сучасним і минулим:
Дочко моїх гречкосіїв,
Сестро Дніпра і плуга,
Через вік твої білі вершечки
Нахиляються в очі мої!
Автор проникливо поетизує непримітну сільськогосподарську культуру, яка для загалу асоціюється з гречаною кашею, бо бачить у ній своєрідний символ України, відчуває дух предків-гречкосіїв, славить їхню доброту, працелюбність, незламність на складних історичних поворотах. Ліричний герой органічно пов’язаний із рідною землею — він народився і виріс серед білосніжних медвяних килимів гречки, яка захищала його, підтримувала в найскрутніші хвилини.
Настрій цього незвичного звернення (адже традиційно і в літературі, і в усній народній творчості оспівувались хліб, жито-пшениця), теплота і щирість інтонацій підкреслюється римо-ритмічними особливостями твору. Білий вірш дозволив поету поєднати схвильованість ліричного героя і детальність розповіді, високе і буденне, надати поезії емоційної сили і виразності.
Переклад «Щоденника» українською зробив Леонід Білецький, після чого його остаточно порівнювали з «оригіналом» Павло Зайцев, Олександр Лотоцький та інші дослідники цього твору Тараса. «Щоденник» Шевченка дає нам змогу бачити автопортрет геніального поета, художника та письменника, котрому було суворо заборонено писати та малювати. І тому через наростання в ньому фізичної та психічної муки постали сповнені люті думки супроти мучителів-деспотів і служителів режиму Московщини.
Було б дивно, якщо би ця несправедливо покривджена людина дивилася на тогочасну дійсність очима покори. Московські виплодки-недолюдки зробили з Шевченка нещадного борця за волю та свободу українського народу. Його словам, надзвичайно гострим, стосовно брехливих обманщиків-москалів нема чого дивуватися. Урешті, не тільки український Шевченко, але й російські письменники Іван Бунін, Максим Горький, Костянтин Леонтьєв, Михайло Правдін, Михайло Салтиков та низка інших, а також американський історик Арчибальд Алісон, французький маркіз Астольф де Кюстін писали про жорстокість москалів.
13 червня 1857 року Шевченкові мали сповістити про його звільнення та привітати зі свободою. Але цього не сталося. Він написав про це, згадуючи про похмуру декорацію бездушних і грубіянських лицедіїв, темних мучителів і жорстоких «розпинателів», із котрими йому довелося грати цю саму похмуру, одноманітну десятилітню драму. При зустрічі з астраханськими морськими офіцерами поет назвав їх неуками та брехунами. Отримавши зарплатню, вони «починають гуляти в шинках, пиячити протягом кількох днів підряд, що кінчається бійкою», писав Кобзар. Москалів-солдатів Шевченко охарактеризував як найбіднішу, найнещасливішу верству в «православній отчизні», із нелюдським вихованням і грубіянським поводженням.
16 червня Шевченко записав історію про бійку, що виникла між майбутніми тестем і зятем і закінчилася кривавим побиттям «милого зятечка». А щоби не показати перед сусідами, що між москалями «вийшла контра, вони обидва взялися бити собаку».
Із квітня Шевченко ждав на своє звільнення, але ніхто від військових старшин, холодних, байдужих тиранів, не повідомляв йому про рішення когось із фельдфебелів. Натомість поет одержав наказ готуватися до огляду. За словами поета, «гидку цю подію, придуману москальською винахідливістю, придатно використати як б для вбивання тисячі рядових, як безсловесних тварин». Одного їхнього лікаря — Нікольського, що нелюдськи насолоджувався приниженням людської істоти, Шевченко назвав катом за покликанням, а тільки з назви – лікарем.
Антипатія до чоловіків у мундирах зростала в Кобзаря, «бо коли тверезі, то все-таки неодмінно неуки і хвальки, а також п’яниці, циндри і розпусники». Солдатських страждань в окремому Оренбурзькому корпусі він не зносив. І тому царя Миколу І поет величав Сатаною, а виконавців присуду — бездушними. Поганцями назвав і тих, хто короткозоро звеличував і прославляв «щедроти й добродійства» російського царя, грізного судді та карателя.
20 червня Шевченко занотував, запитуючи сам у себе: «Чи діжду я тих блаженних днів, коли з пам’яті моєї вивітриться ця моральна гидота? Не думаю, бо ця гидота поволі й глибоко врізувалася в неї». Про те, кого Шевченко обзивав гидотою, легко здогадатися. Проте він ще не міг зрозуміти, що мета тієї огидної влади – обороняти шахрайство. Поет жив із надією на звільнення від немилосердних москальських інквізиторів, молився всемогутньому Богові за швидше визволення від недолюдків і поганців нетверезих, та ще й патентованих. «Господи, чи настане нарешті для мене година визволення!» — писав він у своєму «Щоденнику» 7 липня.