Кожен митець залишає по собі якесь надбання: картини, симфонії, книги. Яка ж у цьому всьому роль поета? Невже просто написати декілька збірок віршів на хвилюючі людей теми? Іноді так, іноді ні. Я хочу сказати про Лесю Українку, яка не просто залишили по собі 12 томів неперевершених творів, а й створила образ ідеальної людини.
Звісно, варто зауважити, що ідеал для кожного свій. Такі образи недосяжного та прекрасного складаються під впливом оточення, часу, періоду життя, а також особливостей життєвої долі людини. Лариса Петрівна народилася й виросла в заможній родині, у неї були гарні стосунки із відомими на той час суспільно-політичними діячами. На становлення характеру та життєвих позицій поетеси впливали Олена Пчілка, дядько Михайло Драгоманов, Микола Лисенко тощо. Леся від самого початку була оточена людьми інтелігентними, ерудованими. Її тяга до знань також не залишилася без уваги, тому ще дівчинкою вона отримала блискавичну освіту. Варто додати, що жінці доводилося відчувати нестерпний біль – саме це загартувало її душу, мов сталь. мабуть, саме власні страждання призвели до того, що головною для поетеси була душа, а не зовнішність чи соціальний статус. З цього можна зробити висновок, що сила духу, краса та високі порухи душі є головною ознакою ідеалу людини Лесі Українки. Довести це не важко. Варто лиш розібрати хоча б двох персонажів із творів дочки Прометея. Найперше хочеться сказати про Мавку із драми-феєрії «Лісова пісня». Образ твору, де фігурував би ліс та лісові істоти авторка носила у своєму серці давно. Звісно, якщо є такий чудовий фон, то герої теж мають бути вишуканими та красивими. І вони такими були. На початку й Лукаш, і Мавка були красивими як ззовні, так і з середини. Проте далі юнак починає нудитися із лісовою царівною й уся краса його душі спадає, мов дешева позолота. Що ж до онучки Лісовика, то дівчина розтратила свою тілесну красу, переодяглася в людське вбрання та й геть поблідла від Лукашевої зневаги. Але ж її душа! Навіть після життя в Того, що в скалі сидить дівчина не втратила почуття власної людяності, широти душі. Вона могла не тільки сама собі дорівнятись, а й бути вищою за себе, за інших. Ось він, один із аспектів ідеальної людини Лариси Петрівни Косач-Квітки. Також хочу розглянути героїну поеми «Бояриня». Оксана та її чоловік Степан любили Україну. Проте як? Вони не вставали на захист держави з мечем у руках, бо обом насильство було противне. Спроби Степана привести до миру стосунки із Росією та Малоросією не дозволяють йому виїхати на Батьківщину та відвести дружину до батьківського будинку. Уже помираючи (бо, швидше за все, вона померла) Оксана розуміє, що той мир, якого вони хотіли, це не що інше, як неволя України. Свободу рідній землі можна було здобути тільки кровопролиттям, якого молоді люди цурались. А як же ті твори, що написані до неньки України із далеких земель, де серце жінки-письменниці розривалося від туги за рідним краєм? Невже слова про солодкий та коханий дим були просто словами? Ні! Любов до рідної землі, хай навіть якась викривлена, також лягла в основу ідеальної людини. Навіть за цими двома драмами можна легко зробити висновок та відповісти на задане на початку твору питання. Ідеалом людини у творчості Лесі Українки є патріот своєї України, людина з чистими думками та щирим серцем. Якщо зробити огляд не тільки поем та драм, то можна додати, що це людина уміла, розумна та ерудована. Хіба варто щось казати про силу духу, нескореність долі? У «Давній казці» фігурує «поет нещасний», але наділений неперевершеним талантом, у «Оргії» ми також зустрічаємося із талановитими співцями. Отже, на додачу до всього, ідеальна людина Лариси Петрівни мала бути обдарованою й працювати в цьому руслі, бо «сродна праця – це найсолодша в світі річ».
(Григiр Тютюнник “Климко”) Мир та злагода. Щось повiльне, тепле, м’яке, затишне. Щира усмiшка, дзвiнкий смiх. Впевненiсть у чомусь, у наступному днi, наприклад. Що буде все добре, буде, де жити, що ïсти, у що одягатись. Буде освiта, чесна робота, щасливе життя.А як щодо асоцiацiй на поняття “вiйна” та “злиднi”? Жорстоке, холодне, стрiмке, бурхливе. Питання про завтрашнiй день, взагалi про життя, невпевненiсть у всьому. Турботи, незгоди, муки, плач, ридання… Вiйна i мир. Свiтло та темрява. Пiсля довгого часу, проведеного у свiтлi, у несподiванiй темрявi ми не побачимо нiчого, крiм густого мороку. Пiсля рокiв миру чи можна повiрити у реальнiсть жаху? Страшних подiй, якi вiдбулись i якi ще стануться. Мiльйони життiв скалiчено, зруйновано так, що не вiдбудувати i не повернути. У оповiданнi “Климко” Григора Тютюнника вiдтворена гра долi хлопчака. Доля на те i доля, щоб правити своє: вона викидає жорстокий виверт, страшний i неочiкуваний, пiд назвою вiйна. Маленька людина потрапляє у вир подiй Ї смертi та мук. Вiн захоплює ïï, захлестує невеликий, але затишний човен iснування. Ще ранiше Климко втратив батькiв, але не був самотнiм: дядько, шкiльнi друзi, сусiди Ї усi опiкувались ним. I вiн допомагав дядьковi, був надiйним товаришем, бiльше слухав, анiж говорив, але до нього тягнулись iншi дiти. Мрiяв носити такого ж картуза з молоточками i вриватися у нiч на потязi, як дядько. Нетерпляче чекав, коли той повернеться увечерi з гостинцем. Нехай не таке багате, але все ж мiцне щастя, Ї та сильна хвиля збила його, зiм’яла, здавила жужмом. Це не було стрiмко. Здавалось, сам час зупинився i тиша дзвенить у вухах.Климко, який завжди жив тiльки на станцiï, спершу бачить змiни тiльки у тому, що оточує його. Дзвiнка, незносима тиша, похмурi, стурбованi обличчя. Вагони потягiв навантаженi важкою бойовою технiкою. Незвично i страшно. I ще настрiй природи. Здається, вiн змiнився. Матiнка, вона тихо плаче осiннiми дощами, схлипує холодним пронизливим вiтром. Темнi, слiпi подiï чергуються iз спалахами випадкiв Ї аварiй, боïв, знищень. Як чорний кадр серед сiро-жовтоï засвiченоï фотоплiвки Ї аварiя паровозу, на якому ïхав дядько. Смерть єдиноï рiдноï людини, знищення окупантами житлаЇ одного цього вже вистачить для того, щоб людина, позбавлена пiдтримки, любовi, мiсця, зламалась. А дитина? Чи може вона витримати всi цi випробування?Але Климко виявляється сильнiшим за вiйну, за цю винищувальну машину. Хлопець, який вже нi вiд чого не залежить, виявляє самостiйнiсть, винахiдливiсть iЇ що найголовнiше Ї наполегливiсть. Вiн вперто намагається вижити, вперто крокує вперед по тернистих шляхах свого розiрваного дитинства. Знаходить своïх шкiльних друзiв та улюблену вчительку. Дiти захищають ïï, нехай у дитячий б, вiд дорослих: вiйна, як кожна екстремальна ситуацiя, зриває маски, Ї хтось втратив совiсть i намагається нажитися на чужому нещастi. Iнших спiльне горе єднає, допомагає бути витривалiшими. I хлопцям майже вдається вiдновити затишок задля маленькоï дiвчинки Ї Оленьки, вони єдинi у своєму бажаннi добра i щастя. Але вiйна не зупиняється, нема чого ïсти Ї i щоб хоч якось про-i жити, а краще сказати, пережити, Климко, почувши, що у Слов’янську багато солi, вирушає туди. Ледве ступаючи замерзлими босими ногами по осiннiй дорозi, маючи з ïжi лише червивi сухарi, Ї на дружину аптекаря навiть горе вiйни не вплинуло, Ї майже втрачаючи свiдомiсть вiд голоду, Климко вирушає назустрiч вiйнi i далекому мiсту. Його долонi вiдкритi, вiн показує ïх зустрiчному солдатовi: “Не потрiбно мене боятись, я не маю зброï”. Так, вiн вiдмовився вiд пропозицiï Зульфата взяти кинджал, адже йому потрiбна була лише сiль, щоб вижити. Климко досягає мети. Селища, якi проходить хлопчик, окупованi, в них панує iнша, встановлена загарбниками, влада. Спiввiтчизники j стали полiцаями i чинять свавiлля. Хлопець не може залишатись стороннiм гачем, тому намагається хоч якось, за своïми силами, I допомагати. Вiддає грошi нужденнiй жiнцi. I свiт стає привiтним: вiн j знайомиться з земляком, чобiтником-iнвалiдом, який втратив ноги, ] працюючи у шахтi, з дiвчиною, яка прямує до матерi Ї i рятує ïï вiд окупантiв. Доля не могла залишатись байдужою. Добрих людей, виходить, немало: тiтка Марина бере хлопця з собою, щоб дати солi.Ще одне випробування, ще одна перешкода на шляху людей
Звісно, варто зауважити, що ідеал для кожного свій. Такі образи недосяжного та прекрасного складаються під впливом оточення, часу, періоду життя, а також особливостей життєвої долі людини. Лариса Петрівна народилася й виросла в заможній родині, у неї були гарні стосунки із відомими на той час суспільно-політичними діячами. На становлення характеру та життєвих позицій поетеси впливали Олена Пчілка, дядько Михайло Драгоманов, Микола Лисенко тощо. Леся від самого початку була оточена людьми інтелігентними, ерудованими. Її тяга до знань також не залишилася без уваги, тому ще дівчинкою вона отримала блискавичну освіту.
Варто додати, що жінці доводилося відчувати нестерпний біль – саме це загартувало її душу, мов сталь. мабуть, саме власні страждання призвели до того, що головною для поетеси була душа, а не зовнішність чи соціальний статус.
З цього можна зробити висновок, що сила духу, краса та високі порухи душі є головною ознакою ідеалу людини Лесі Українки. Довести це не важко. Варто лиш розібрати хоча б двох персонажів із творів дочки Прометея.
Найперше хочеться сказати про Мавку із драми-феєрії «Лісова пісня». Образ твору, де фігурував би ліс та лісові істоти авторка носила у своєму серці давно. Звісно, якщо є такий чудовий фон, то герої теж мають бути вишуканими та красивими. І вони такими були. На початку й Лукаш, і Мавка були красивими як ззовні, так і з середини. Проте далі юнак починає нудитися із лісовою царівною й уся краса його душі спадає, мов дешева позолота. Що ж до онучки Лісовика, то дівчина розтратила свою тілесну красу, переодяглася в людське вбрання та й геть поблідла від Лукашевої зневаги. Але ж її душа! Навіть після життя в Того, що в скалі сидить дівчина не втратила почуття власної людяності, широти душі. Вона могла не тільки сама собі дорівнятись, а й бути вищою за себе, за інших. Ось він, один із аспектів ідеальної людини Лариси Петрівни Косач-Квітки.
Також хочу розглянути героїну поеми «Бояриня». Оксана та її чоловік Степан любили Україну. Проте як? Вони не вставали на захист держави з мечем у руках, бо обом насильство було противне. Спроби Степана привести до миру стосунки із Росією та Малоросією не дозволяють йому виїхати на Батьківщину та відвести дружину до батьківського будинку. Уже помираючи (бо, швидше за все, вона померла) Оксана розуміє, що той мир, якого вони хотіли, це не що інше, як неволя України. Свободу рідній землі можна було здобути тільки кровопролиттям, якого молоді люди цурались.
А як же ті твори, що написані до неньки України із далеких земель, де серце жінки-письменниці розривалося від туги за рідним краєм? Невже слова про солодкий та коханий дим були просто словами? Ні! Любов до рідної землі, хай навіть якась викривлена, також лягла в основу ідеальної людини.
Навіть за цими двома драмами можна легко зробити висновок та відповісти на задане на початку твору питання. Ідеалом людини у творчості Лесі Українки є патріот своєї України, людина з чистими думками та щирим серцем. Якщо зробити огляд не тільки поем та драм, то можна додати, що це людина уміла, розумна та ерудована. Хіба варто щось казати про силу духу, нескореність долі? У «Давній казці» фігурує «поет нещасний», але наділений неперевершеним талантом, у «Оргії» ми також зустрічаємося із талановитими співцями. Отже, на додачу до всього, ідеальна людина Лариси Петрівни мала бути обдарованою й працювати в цьому руслі, бо «сродна праця – це найсолодша в світі річ».
Мир та злагода. Щось повiльне, тепле, м’яке, затишне. Щира усмiшка, дзвiнкий смiх.
Впевненiсть у чомусь, у наступному днi, наприклад. Що буде все добре, буде, де
жити, що ïсти, у що одягатись. Буде освiта, чесна робота, щасливе життя.А як щодо асоцiацiй на поняття “вiйна” та “злиднi”? Жорстоке, холодне, стрiмке,
бурхливе. Питання про завтрашнiй день, взагалi про життя, невпевненiсть у всьому.
Турботи, незгоди, муки, плач, ридання…
Вiйна i мир. Свiтло та темрява. Пiсля довгого часу, проведеного у свiтлi, у
несподiванiй темрявi ми не побачимо нiчого, крiм густого мороку. Пiсля рокiв миру
чи можна повiрити у реальнiсть жаху? Страшних подiй, якi вiдбулись i якi ще
стануться. Мiльйони життiв скалiчено, зруйновано так, що не вiдбудувати i не
повернути.
У оповiданнi “Климко” Григора Тютюнника вiдтворена гра долi хлопчака. Доля на те i
доля, щоб правити своє: вона викидає жорстокий виверт, страшний i неочiкуваний,
пiд назвою вiйна. Маленька людина потрапляє у вир подiй
Ї смертi та мук. Вiн захоплює ïï, захлестує невеликий, але затишний
човен iснування. Ще ранiше Климко втратив батькiв, але не був самотнiм: дядько,
шкiльнi друзi, сусiди
Ї усi опiкувались ним. I вiн допомагав дядьковi, був надiйним товаришем, бiльше
слухав, анiж говорив, але до нього тягнулись iншi дiти. Мрiяв носити такого ж
картуза з молоточками i вриватися у нiч на потязi, як дядько. Нетерпляче чекав,
коли той повернеться увечерi з гостинцем. Нехай не таке багате, але все ж мiцне
щастя,
Ї та сильна хвиля збила його, зiм’яла, здавила жужмом.
Це не було стрiмко. Здавалось, сам час зупинився i тиша дзвенить у вухах.Климко, який завжди жив тiльки на станцiï, спершу бачить змiни тiльки у тому,
що оточує його. Дзвiнка, незносима тиша, похмурi, стурбованi обличчя. Вагони
потягiв навантаженi важкою бойовою технiкою. Незвично i страшно. I ще настрiй
природи. Здається, вiн змiнився. Матiнка, вона тихо плаче осiннiми дощами, схлипує
холодним пронизливим вiтром.
Темнi, слiпi подiï чергуються iз спалахами випадкiв
Ї аварiй, боïв, знищень. Як чорний кадр серед сiро-жовтоï
засвiченоï фотоплiвки
Ї аварiя паровозу, на якому ïхав дядько.
Смерть єдиноï рiдноï людини, знищення окупантами житлаЇ одного цього вже вистачить для того, щоб людина, позбавлена пiдтримки, любовi,
мiсця, зламалась. А дитина? Чи може вона витримати всi цi випробування?Але Климко виявляється сильнiшим за вiйну, за цю винищувальну машину. Хлопець,
який вже нi вiд чого не залежить, виявляє самостiйнiсть, винахiдливiсть iЇ що найголовнiше
Ї наполегливiсть. Вiн вперто намагається вижити, вперто крокує вперед по тернистих
шляхах свого розiрваного дитинства. Знаходить своïх шкiльних друзiв та
улюблену вчительку. Дiти захищають ïï, нехай у дитячий б, вiд
дорослих: вiйна, як кожна екстремальна ситуацiя, зриває маски,
Ї хтось втратив совiсть i намагається нажитися на чужому нещастi. Iнших спiльне
горе єднає, допомагає бути витривалiшими. I хлопцям майже вдається вiдновити
затишок задля маленькоï дiвчинки
Ї Оленьки, вони єдинi у своєму бажаннi добра i щастя.
Але вiйна не зупиняється, нема чого ïсти
Ї i щоб хоч якось про-i жити, а краще сказати, пережити, Климко, почувши, що у
Слов’янську багато солi, вирушає туди.
Ледве ступаючи замерзлими босими ногами по осiннiй дорозi, маючи з ïжi лише
червивi сухарi,
Ї на дружину аптекаря навiть горе вiйни не вплинуло,
Ї майже втрачаючи свiдомiсть вiд голоду, Климко вирушає назустрiч вiйнi i далекому
мiсту. Його долонi вiдкритi, вiн показує ïх зустрiчному солдатовi: “Не
потрiбно мене боятись, я не маю зброï”. Так, вiн вiдмовився вiд
пропозицiï Зульфата взяти кинджал, адже йому потрiбна була лише сiль, щоб
вижити.
Климко досягає мети. Селища, якi проходить хлопчик, окупованi, в них панує iнша,
встановлена загарбниками, влада. Спiввiтчизники j стали полiцаями i чинять
свавiлля. Хлопець не може залишатись стороннiм гачем, тому намагається хоч
якось, за своïми силами, I допомагати. Вiддає грошi нужденнiй жiнцi. I свiт
стає привiтним: вiн j знайомиться з земляком, чобiтником-iнвалiдом, який втратив
ноги, ] працюючи у шахтi, з дiвчиною, яка прямує до матерi
Ї i рятує ïï вiд окупантiв. Доля не могла залишатись байдужою. Добрих
людей, виходить, немало: тiтка Марина бере хлопця з собою, щоб дати солi.Ще одне випробування, ще одна перешкода на шляху людей