Греки спалили Трою, і Еней з ватагою троянців, зробивши човни, попливли морем. Це побачила Юнона, яка дуже не любила Енея, сина Венери, і побігла до бога вітрів Еола, щоб той здійняв бурю на морі й потопив троянців. За це вона обіцяла йому «дівку чорноброву». Еол розпустив свої вітри й зробив страшну бурю. Еней пообіцяв Нептунові «півкопи грошей», щоб той утихомирив вітри. Коли випогодилось, троянці стали готувати на обід «із салом галушки», «лемішку й куліш» і всяке інше, бо любили поїсти, випити, а потім поспати.
Венера, хвилюючись за сина, пішла до Зевса, який «тоді кружав сивуху і оселедцем заїдав». Зевс сказав, що доля Енея вже вирішена: він поїде до Риму, «збудує сильне царство», «на панщину весь світ погонить» і «всім їм буде ватажок».
Кораблі Енея довго пливли морем і нарешті пристали до берега, де було місто Карфаген. А правила в ньому Дідона, розумна пані моторна.
Цариця закохалася в Енея, щодня влаштовувала бенкети, вечорниці, ігрища, робила все, щоб парубок аж на два роки забув про свою мету, про Рим.
Зевс, випадково глянувши з Олімпа на землю, побачив, як гуляють троянці, розлютився і послав Меркурія, щоб той нагадав Енеєві про його призначення. Еней вночі втік від Дідони, а вона з горя себе спалила. ГЕРОЇЧНИЙ ПОДВИГ НИЗА І ЕВРІАЛА ЗА ПОЕМОЮ ІВАНА КОТЛЯРЕВСЬКОГО "ЕНЕЇДА"
Поема І. П. Котляревського «Енеїда» написана за сюжетом давньоримського поета Вергілія і розповідає про події, що відбувалися багато століть тому. Але вона так пройнята українським козацьким колоритом, що ми, звичайно ж, розуміємо: цей незрівнянний твір розповідає нам про Україну. «Енеїда» з'явилася невдовзі після зруйнування Катериною II Запорозької Січі, у часи, коли закріпачувався український люд. Здавалося, що національний дух уже конав і не залишалося щонайменшої надії на відродження колишньої слави наших мужніх лицарів. «Енеїда» Котляревського нагадала співвітчизникам про героїчні сторінки історії України. У своїй поемі видатний український поет змалював образи Низа та Евріала — відважних героїв, патріотів, готових віддати життя заради «общого добра». Героїчна вилазка Низа та Евріала у ворожий табір — це патріотичний вчинок, це вияв їхньої палкої любові до рідної землі й великої ненависті до ворога. Обидва вони були «в службі вірні козаки». Як земляки, вони разом завербувалися до Енеєвого війська і сумлінно несли свою службу. Відомо, що в Евріала є десь старенька мати «без сил і в бідності, слабая», а Низ взагалі не має нікого з рідних. їхній намір пробратися у ворожий стан і «каші наварити там» породжений високим патріотичним почуттям. Евріал вірний батьковому заповіту, він пригадує, що його «батько був сердюк опрічний» і заповідав синові: «Умри на полі, як герой». На умовляння Низа, щоб Евріал залишився на варті, не ризикував своїм життям, бо в нього ж є мати, задля якої він повинен жити, — той відповідає
Де общеє добро в упадку, Забудь отця, забудь і матку, Лети повинность ісправлять...
Бойова дружба між цими патріотами-земляками така міцна й священна, що на перешкоді їй не може стати навіть смерть. З цього погляду знаменними є слова Евріала, які в його вустах звучать, як клятва вірності своєму побратимові:
Від тебе не одстану зроду, З тобою рад в огонь і в воду, На сто смертей піду з тобой.
Побачивши, як вороги знущаються над його побратимом, Низ не міг рятувати своє життя ціною Смерті товариша і спочатку піку, а потім і стрілу з лука посилає на рутульців. Коли ж він побачив труп Евріала, то «од ярості осатанів». Низ ішов назустріч неминучій смерті: один проти зграї озброєних ворогів! Але ж він чесно виконав свій святий обов'язок, до кінця лишився вірний присязі, вірний почуттю дружби та побратимства. Страху в героїв немає, адже:
Любов к отчизні де героїть, Там сила вража не устоїть, Там грудь сильнійша од гармат, Там жизнь — алтин, а смерть — копійка, Там лицар — всякий парубійка, Козак там чортові не брат.
В образах Низа та Евріала автор змалював доблесних синів українського народу, мужніх патріотів, вірних козацькій присязі та бойовій дружбі. Життя своє .вони віддали заради свободи рідної землі, заради перемоги над ворогом, і тому ми високо цінуємо їхній героїчний подвиг.
Тіні забутих предків” М. Коцюбинського — один з най-поетичніших творів української літератури. Основою її став фольклор Гуцульщини, закарпатської частини України. Під час написання повісті Гуцульщина вже декілька століть були відірвана від України, там сформувався окремий діалект, своєрідні обряди, свій побут та традиції. Коцюбинський відкрин цей самородок для всієї країни, підкресливши у назві, що герої — це наші спільні предки, хоч і забуті нині.Герої повісті — Іван та Марічка, діти ворогуючих родів. Марічка на початку повісті — маленька дівчинка, що ласкою та добротою розтопила лід ворожості малого Іванка. Тендітна та довірлива, вона запала хлопчикові в душу. Марічка співає, обзиваючись співанками на гру Іванкової сопілки “як самичка до дикого голуба”. Ліс бринить її піснями, наче вона їх засіває.Іван — дев’ятнадцята дитина у родині — ріс, сприймаючи світ як казку, і казка відкривається йому. Уже в сім років він може розшукати помічне зілля, порозумітися із лісовим народом. Нерозривний зв’язок з природою, осмисленою у дусі гуцульської казки, зближує Івана та Марічку. Кохання народжується, росте разом з малими. З тринадцяти років Марічка віддається Іванові, радісно вірячи у вічність кохання.Але судилося інакше. Батько Івана гине, хлопець змушений іти у найми, лишаючи кохану. А коли повертається, живою вже її не застає: Марічка загинула у повінь. Іван не вірить, кидається її розшукувати, бачить тіло і ледве не втрачає розум. На шість років Іван зникає з очей односельців, шість років його душа намагається одужати. Іван таки повертається, намагається жити, як усі, одружується, господарює та зламати себе не може. Цільна натура не розуміє компромісного існування, кохання до першої і єдиної дівчини перемагає. Туга та сум тьмарять розум, відвертають Івана від людей, від жінки, приводять до загибелі.Твір Коцюбинського проникнутий своєрідною поезією Карпат, унікальним фольклором, фантастичною природою і своєрідним сприйняттям життя. Образи Івана і Марічки|ніі ічніші за шекспірівських Ромео та Джульєтту. Веронські коханці гинуть випадково, а гуцульські юнак та дівчина приречені долею, бо їх кохання надто повне, самодостатнє, воно більше за життя. Розлучає їх та сама казка, що звела: Марічку зносить ріка, а Івана занапащає нявка, що прийняла образ Марічки
Венера, хвилюючись за сина, пішла до Зевса, який «тоді кружав сивуху і оселедцем заїдав». Зевс сказав, що доля Енея вже вирішена: він поїде до Риму, «збудує сильне царство», «на панщину весь світ погонить» і «всім їм буде ватажок».
Кораблі Енея довго пливли морем і нарешті пристали до берега, де було місто Карфаген. А правила в ньому Дідона, розумна пані моторна.
Цариця закохалася в Енея, щодня влаштовувала бенкети, вечорниці, ігрища, робила все, щоб парубок аж на два роки забув про свою мету, про Рим.
Зевс, випадково глянувши з Олімпа на землю, побачив, як гуляють троянці, розлютився і послав Меркурія, щоб той нагадав Енеєві про його призначення. Еней вночі втік від Дідони, а вона з горя себе спалила.
ГЕРОЇЧНИЙ ПОДВИГ НИЗА І ЕВРІАЛА ЗА ПОЕМОЮ ІВАНА КОТЛЯРЕВСЬКОГО "ЕНЕЇДА"
Поема І. П. Котляревського «Енеїда» написана за сюжетом давньоримського поета Вергілія і розповідає про події, що відбувалися багато століть тому. Але вона так пройнята українським козацьким колоритом, що ми, звичайно ж, розуміємо: цей незрівнянний твір розповідає нам про Україну. «Енеїда» з'явилася невдовзі після зруйнування Катериною II Запорозької Січі, у часи, коли закріпачувався український люд. Здавалося, що національний дух уже конав і не залишалося щонайменшої надії на відродження колишньої слави наших мужніх лицарів. «Енеїда» Котляревського нагадала співвітчизникам про героїчні сторінки історії України. У своїй поемі видатний український поет змалював образи Низа та Евріала — відважних героїв, патріотів, готових віддати життя заради «общого добра». Героїчна вилазка Низа та Евріала у ворожий табір — це патріотичний вчинок, це вияв їхньої палкої любові до рідної землі й великої ненависті до ворога. Обидва вони були «в службі вірні козаки». Як земляки, вони разом завербувалися до Енеєвого війська і сумлінно несли свою службу. Відомо, що в Евріала є десь старенька мати «без сил і в бідності, слабая», а Низ взагалі не має нікого з рідних. їхній намір пробратися у ворожий стан і «каші наварити там» породжений високим патріотичним почуттям. Евріал вірний батьковому заповіту, він пригадує, що його «батько був сердюк опрічний» і заповідав синові: «Умри на полі, як герой». На умовляння Низа, щоб Евріал залишився на варті, не ризикував своїм життям, бо в нього ж є мати, задля якої він повинен жити, — той відповідає
Де общеє добро в упадку,
Забудь отця, забудь і матку,
Лети повинность ісправлять...
Бойова дружба між цими патріотами-земляками така міцна й священна, що на перешкоді їй не може стати навіть смерть. З цього погляду знаменними є слова Евріала, які в його вустах звучать, як клятва вірності своєму побратимові:
Від тебе не одстану зроду,
З тобою рад в огонь і в воду,
На сто смертей піду з тобой.
Побачивши, як вороги знущаються над його побратимом, Низ не міг рятувати своє життя ціною Смерті товариша і спочатку піку, а потім і стрілу з лука посилає на рутульців. Коли ж він побачив труп Евріала, то «од ярості осатанів». Низ ішов назустріч неминучій смерті: один проти зграї озброєних ворогів! Але ж він чесно виконав свій святий обов'язок, до кінця лишився вірний присязі, вірний почуттю дружби та побратимства. Страху в героїв немає, адже:
Любов к отчизні де героїть,
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильнійша од гармат,
Там жизнь — алтин, а смерть — копійка,
Там лицар — всякий парубійка,
Козак там чортові не брат.
В образах Низа та Евріала автор змалював доблесних синів українського народу, мужніх патріотів, вірних козацькій присязі та бойовій дружбі. Життя своє .вони віддали заради свободи рідної землі, заради перемоги над ворогом, і тому ми високо цінуємо їхній героїчний подвиг.