Від виходу друком першого видання "Кобзаря" і до сьогодні про Т. Шевченка, його життя і геніальну творчість надруковано стільки книг, статей, досліджень не тільки в Україні, айв інших країнах світу, що їх навіть не перелічити. Його поезія, вірші й поеми хвилювали та хвилюють не одне покоління читачів.
З поетичною спадщиною Т. Шевченка я почала знайомитися ще в дитячому садочку, потім стала читати Шевченка в школі. Вірші, поеми, балади хвилювали мене, викликали співчуття. Серед поетичних творів особливо пам'ятними для мене є поезії, які ніби відкривають внутрішній світ митця. Перш за все це поезії "Думи мої, думи мої". Чому поезії, а не поезія? У Т. Шевченка є дві поезії з такою назвою, які, на мою думку, доповнюють одна одну і свідчать про незмінність поглядів поета на творчість та її призначення.
Перша поезія з такою назвою написана Т. Шевченком 1839 року в Петербурзі. Уже викупили Тараса з кріпацтва, уже навчався він в Академії художеств, а прагнення писати не покидало митця. Чи потрібно його слово, його "діти", як називає Шевченко поетичні рядки своїх віршів? І для кого? Т. Шевченко — син свого народу, відданий син своєї Вітчизни, а тому і ставить перед собою митець завдання:
Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас, —
Де ж мені вас діти?
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну.
Служити своїм словом рідному народові й Вітчизні, будити в ньому волелюбність — таке завдання поета:
Серце мліло, не хотіло
Співать на чужині.
А в однойменному вірші 1847 року "думами" поет називає вісті з України, без яких він не може жити па засланні. Це сум за рідшім краєм:
Думи мої, думи мої
Ви мої єдині,
Не кидайте хоч ви мене
При лихій годині.
"Думи мої, думи мої..." 1839 року — це твір-програма поета. Покладена на музику, ця поезія стала гімном творчості Кобзаря. Коли лунає Шевченкове слово під супровід музики, то мені теж хочеться встати і співати, — ось така сила — сила Шевченкового слова.
Починаючи з давніх часів, люди прагнули відрізнятись один від одного. Представники різних країн носили національні костюми, завдяки яким українця можна було легко відрізнити від німця, француза, грека тощо. Зараз одяг — більш стандартний, хоча є безліч ів створити собі неповторний стиль. І це особливо стосується підлітків, адже саме в цьому віці нам хочеться виразити себе, підкреслити свою унікальність.
ігаючи за натовпом, можна побачити абсолютно різних людей: дівчат із рожевим волоссям у широченних штанях або фарбованих блондинок у міні й чоботях на "шпильках"; юнаків у чорному, з пірсингом на обличчі або милих "лялькових" хлопчиків із пишними кучерями в майже жіночому одязі... Їх помічаєш у першу чергу, бо вони виділяються на загальному тлі. А з кого ж складається решта? З "сірої маси"? Адже є люди, які, навпаки, не хочуть, щоб їх помічали, звертали на них увагу, тому намагаються злитися з іншими, бути як усі.
Звичайно, все це стосується не тільки одягу. Головне в людині — її внутрішня сутність. Оригінальність світобачення, несхожість на інших у поведінц і життя, — все це є ознаками нестандартних особистостей, яких, на жаль, дуже часто не розуміють оточуючі. А те, що не розуміють, як правило, засуджують. Як наслідок — самотність, конфлікти, комплекси. Тому нерідко такі "незвичайні" люди або замикаються в собі й живуть у власному внутрішньому світі, або стають звичайними, пересічними, розуміючи, що так — легше.
Приклад особистості, яка втратила свою індивідуальність під впливом повсякденного життя, показаний на алегоричному образі білого коня Шептала в однойменному оповіданні В. Дрозда. Вирвавшись із неволі, він відчув смак свободи, радість, піднесення... Але це тривало лиш мить. Потім кінь подумав і вирішив, що таки краще залишити все як є, прикинутися сіреньким і покірненьким. Навіщо виділятися? Адже з цього ніякої користі — навпаки, самі проблеми!
Объяснение:
Від виходу друком першого видання "Кобзаря" і до сьогодні про Т. Шевченка, його життя і геніальну творчість надруковано стільки книг, статей, досліджень не тільки в Україні, айв інших країнах світу, що їх навіть не перелічити. Його поезія, вірші й поеми хвилювали та хвилюють не одне покоління читачів.
З поетичною спадщиною Т. Шевченка я почала знайомитися ще в дитячому садочку, потім стала читати Шевченка в школі. Вірші, поеми, балади хвилювали мене, викликали співчуття. Серед поетичних творів особливо пам'ятними для мене є поезії, які ніби відкривають внутрішній світ митця. Перш за все це поезії "Думи мої, думи мої". Чому поезії, а не поезія? У Т. Шевченка є дві поезії з такою назвою, які, на мою думку, доповнюють одна одну і свідчать про незмінність поглядів поета на творчість та її призначення.
Перша поезія з такою назвою написана Т. Шевченком 1839 року в Петербурзі. Уже викупили Тараса з кріпацтва, уже навчався він в Академії художеств, а прагнення писати не покидало митця. Чи потрібно його слово, його "діти", як називає Шевченко поетичні рядки своїх віршів? І для кого? Т. Шевченко — син свого народу, відданий син своєї Вітчизни, а тому і ставить перед собою митець завдання:
Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас, —
Де ж мені вас діти?
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну.
Служити своїм словом рідному народові й Вітчизні, будити в ньому волелюбність — таке завдання поета:
Серце мліло, не хотіло
Співать на чужині.
А в однойменному вірші 1847 року "думами" поет називає вісті з України, без яких він не може жити па засланні. Це сум за рідшім краєм:
Думи мої, думи мої
Ви мої єдині,
Не кидайте хоч ви мене
При лихій годині.
"Думи мої, думи мої..." 1839 року — це твір-програма поета. Покладена на музику, ця поезія стала гімном творчості Кобзаря. Коли лунає Шевченкове слово під супровід музики, то мені теж хочеться встати і співати, — ось така сила — сила Шевченкового слова.
Объяснение:
Цвірінькнути
Починаючи з давніх часів, люди прагнули відрізнятись один від одного. Представники різних країн носили національні костюми, завдяки яким українця можна було легко відрізнити від німця, француза, грека тощо. Зараз одяг — більш стандартний, хоча є безліч ів створити собі неповторний стиль. І це особливо стосується підлітків, адже саме в цьому віці нам хочеться виразити себе, підкреслити свою унікальність.
ігаючи за натовпом, можна побачити абсолютно різних людей: дівчат із рожевим волоссям у широченних штанях або фарбованих блондинок у міні й чоботях на "шпильках"; юнаків у чорному, з пірсингом на обличчі або милих "лялькових" хлопчиків із пишними кучерями в майже жіночому одязі... Їх помічаєш у першу чергу, бо вони виділяються на загальному тлі. А з кого ж складається решта? З "сірої маси"? Адже є люди, які, навпаки, не хочуть, щоб їх помічали, звертали на них увагу, тому намагаються злитися з іншими, бути як усі.
Звичайно, все це стосується не тільки одягу. Головне в людині — її внутрішня сутність. Оригінальність світобачення, несхожість на інших у поведінц і життя, — все це є ознаками нестандартних особистостей, яких, на жаль, дуже часто не розуміють оточуючі. А те, що не розуміють, як правило, засуджують. Як наслідок — самотність, конфлікти, комплекси. Тому нерідко такі "незвичайні" люди або замикаються в собі й живуть у власному внутрішньому світі, або стають звичайними, пересічними, розуміючи, що так — легше.
Приклад особистості, яка втратила свою індивідуальність під впливом повсякденного життя, показаний на алегоричному образі білого коня Шептала в однойменному оповіданні В. Дрозда. Вирвавшись із неволі, він відчув смак свободи, радість, піднесення... Але це тривало лиш мить. Потім кінь подумав і вирішив, що таки краще залишити все як є, прикинутися сіреньким і покірненьким. Навіщо виділятися? Адже з цього ніякої користі — навпаки, самі проблеми!